Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе... Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом...
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм, не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган...
І не чув він, звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну... ну, скажи, га? Хіба я не правий?! Ну...
— Ага...
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів... хотів... Ото, думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: "Сусіде,— скажу,— а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище. Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть..." Чесне слово, отак думав... А він... Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся, Павлушо, годі. Знову до ранку не спатимеш...
— Я не хвилююсь, але... Отуто...— Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина.— Отуто... наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає... Запідозрити мене, що я... собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років!— драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе!— зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди... Ти ж пам'ятаєш, як я... І на правлінні, і... А він...
— Ех-хе-хе!— знову зітхнула Марія Омелянівна.
— І що ж я — собі, чи що?!. Я ж хотів якнайкраще... по-
людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб... він же в цьому не тямить... щоб нотаріально записано було... в документах... що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію... А він... От!..
— Та не кури, Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно!— вдарив себе в груди Семен Семенович.— Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків.
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. "На! Тепер ти загадуй..."
Заснув Сашко Циган і... одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хліві льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
"Ні! Так далі жити не можна!"—подумав він, і раптова рішучість охопила його.
Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
— Альо!— торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га?— перелякано розплющив очі Марусик.
— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що?— не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому,— важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком... розмова була.
— І в мене,— зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало дома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж тікатимеш?
— Не знаю ще...
— Слухай,— несподівано збадьорився Марусик.— Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх,— це можна. Тоді й я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів...— Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш?— спитав Марусик. Він звик, що ідеї виходять від Сашка Цигана.
— Ну... я думаю...— Сашко Циган насупив брови, що мало означати задуму,— я думаю... краще за все... у ліс.
— У ліс?— скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось.