— Ой-йой!— аж присів з переляку Марусик.— Що ж це буде?
Сашко Циган насупив брови:
— Та-ак!..
Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном;
— А... а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш? Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку
в кишеню і витяг... лотерейний білет:
— Ось він...
— Що-о?!
Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці.
Журавель махнув рукою:
— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було. "Не бачив?"— питають. "Не. бачив. Ми,— брешу,— посварилися трохи. Вони кудись подались. А куди, не знаю". Година минула, дві. Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують. Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро. А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже... Хрипло так, приглушено: "Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу". І простягає. А той здивовано: "Та ви ж збиралися вранці самі!.. Чого ж..."— "Не було коли...— І рукою махнув.— Беріть, ви ж просили". Твій, Марусику, брови як насупить: "Ні,— каже,— не хочу!"— "Та нате ж!.."— "Не хочу і все..." Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються. Просто як діти. Тоді твій, Марусику, замахав-
замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: "На, синку, матері оддаси!" Силою білета мені в руку вклав і пішов. Я — до матері. А вона: "Та ти що! Не хочу!— І теж руками замахала.— Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси..." Отак!..— Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану.— На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
— Ні! Не буду.
— Та ти що? Це ж ти виграв.
— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу.
— Марусику... — ступив крок Журавель.
— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти.— І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
— Ну, знаєте...— почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
— Не гарячкуй. Білет у тебе, то хай у тебе й полежить. А там видно буде...
— От-от! Вірно!—підхопив Марусик.— А зараз гайда додому. А то...
Журавель не вмів сперечатися.
...Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом. Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув.
— Не дрейф!— зрозумів його зітхання Сашко Циган.— Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше... Зате...
— А я й не боюсь. Подумаєш,— знову зітхнув Марусик.— Просто маму жалко. Як вони переживали, мабуть...
Потиличників не було. Були сльози, зойки і голосіння. Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу.
А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
І решта батьків теж заспішила на роботу.
А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але...
— Ех, люди добрі,— жалібно скривився поштар.— Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен...
— Що таке?— сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.
— Ох, краще б ви не від мене почули...
— Та що таке? Кажи вже!— нахмурився Павло Максимович.
— Та от... у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована.— І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.
Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав,— і раптом... зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.
— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!.. А ми тут мало не той... не... Га-га-га-га-га!
На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.