— А мені снилося, ніби ми на "Москвичі" кудись їдемо...— розтягнув губи в добродушній усмішці Журавель.— Утрьох, і Бровко з нами. Не хотілося з машини вилазити...
— От Журавель!
— Тут по гриби треба йти, а він на "Москвичі" катається.
Журавель нарешті підвівся з розкладушки, і одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вони ледве сягали йому до плеча.
— Хлопці!— згадавши щось, роззявив раптом рота Журавель.— Я не можу... Я матері обіцяв зробити повітку...
— Та ну тебе! Ніколи з тобою не виберешся нікуди!— сердито закричав Сашко Циган.— Завжди тобі щось треба — то дрова рубати, то воду носити, то...
— Пізніше зробиш! Як повернемось,— махнув рукою Марусик.
— Умиватись не треба. Ти вже вмитий,— сказав Сашко Циган.
— Точно!— засміявся Марусик.
Журавель несподівано забігав на одному місці, високо піднімаючи довгі ноги, потім зірвався й побіг по подвір'ю. Оббіг навколо хати і шугонув у розчинені двері.
— Ха! Спортсмен!
— Олімпієць!
Минула хвилина, друга, третя... Журавель не виходив.
Хлопці перезирнулись і мовчки рушили в хату.
Журавель сидів за столом і, мружачись від задоволення, наминав просто зі сковороди яєчню, запиваючи її з величезного кухля кисляком.
Ні слова не кажучи, хлопці дружно схопили стілець за ніжки і одсунули його разом з Журавлем від стола.
— Та що ви, хлопці! Я ж голодний! З учорашнього вечора нічого не їв. Я ж і до лісу не добреду.
Але друзі були невмолимі.
Бровкові дістався шмат ковбаси і коржик з маком.
Зітхнувши, Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому ви потрапляєте у Губанівський ліс, де біля таємничого озера відбувається несподівана зустріч, під час якої наш вірний Бровко поводиться зовсім незрозуміло. Жаб'яча лапка.
Стежка до лісу вела понад річкою крутим берегом, в'юнилася серед кущів верболозу.
Мокрі росянисті гілки раз у раз черкали хлопців по щоках, лоскітно струшуючи холодні краплі за комір.
Сашко Циган, який ішов попереду, іноді навмисне придержував чи відтягував гілку, щоб вона хльоснула Журавля, який простував за ним.
— Ой! — скрикував Журавель.— Не треба!
— Не буду! — спокійно казав Сашко Циган і через кілька кроків знову відтягував гілку.
— От стривайте,— сказав Журавель.— Я вам краще сон розкажу, який мені сьогодні приснився. Ще перед тим, як ми на "Москвичі" їхали. Значить, так... Іду я, значить, лугом... по той бік Голубеньки... Сонце світить, коники у траві стрекочуть...
— Жаби кумкають...— втрутився Марусик.
— Та не перебивай! Іду я, значить, лугом... у бік річки, у бік села. Усі Бамбури на тому березі переді мною як на долоні. Хати наші на узгір'ї, садки, городи, стовпи високовольтні... І раптом бачу: здіймається в небо над моєю хатою повітряний змій. Та обережно, Цигане! Ну тебе! І на тому повітряному змії якась, бачу, людина... Вчепилася руками, летить, як на дельтаплані. Придивляюсь...
— А то вчителька математики Таїсія Миколаївна,— знову втрутився Марусик.
— Та не перебивай же! Ну!.. Придивляюся, значить... А то — Карабас-Барабас... Кіно по телевізору "Пригоди Буратіно", пам'ятаєте... Летить, борода віялом, зуби конячі щирить... Я дивлюсь, і мене зовсім не дивує, що казковий Карабас-Барабас на повітряному змії над нашими Бамбурами летить. Наче так і треба...— Журавель замовк.
— Ну? Ну й що?.. А далі що? — спитав Марусик.
— Нічого... А далі ми вже на "Москвичі" їдемо...
— Якісь у тебе сни, Журавель, як у рябої кобили,— кинув через плече Сашко Циган.
— Які є,— зітхнув Журавель.— А взагалі... Інтересне все-
таки явище — сни. Уві сні може відбуватися все що завгодно. І ти цьому віриш. Уві сні ти літаєш — без крил, без нічого, просто відштовхуєшся від землі, крутиш ногами — і летиш. І це тебе аніскільки не дивує. Уві сні це зовсім нормально. Наче так і треба. Взагалі що б не відбувалося уві сні, хоч би які найдивовижніші речі — ти цьому віриш. Цікаво! Правда?
— Ну, так то ж уві сні,— глибокодумно кинув Сашко Циган.
— А взагалі скільки у житті різних загадок, таємниць, незрозумілого... Цікаво жити на світі! Правда? — Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.
Почалися переліски.
Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губанівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття.
І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов'янськими мовами "губи" — це "гриби").