— Бровко! Бровко!
Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.
— Бровко!— гукнув з ліжка Сашко Циган.
Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.
— Ой!
Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.
Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.
Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:
— Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака — це неможливо!
Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:
— Віл мені... життя врятував.
Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.
Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.
— О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою!— весело вигукнув Максим Богданович.— От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати...
Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.
— Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!
На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.
А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.
Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:
"Як це, мабуть, страшно, коли війна... І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші - уся країна, весь народ бореться...
Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно...
Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!"
І сонце - мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, - погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору... Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.
ІЛЮСТРАЦІЇ
Надав MSaid, 2010
http://www.BIBLOS.org.ua (www.BIBLOS.in)