«Таке життя мені дуже до вподоби, — думав Нільс, залазячи Мортенові під крило. — Та завтра гуси, напевне, проженуть мене геть».
А як би добре було полетіти з дикими гусьми! Він міг би цілими днями бити байдики, бо тоді б тільки й мав турботи, що діставати їжу, а скільки йому треба тієї їжі?
Минав день за днем. Дикі гуси й далі жили на озері і не поспішали відсилати Нільса додому. Вони щодня паслися на лузі, а хлопчик тим часом шукав собі в лісі поживи.
Якось Ака знову підійшла до нього й спитала, чи він знайшов щось їстівне.
— Нічогісінько не знайшов, — відповів Нільс.
Тоді Ака, як і минулого разу, почала шукати сама й вигребла кущик сухого кмину з насінням.
Коли хлопчик підживився, Ака сказала:
— Я дивуюся, що ти так сміливо вештаєшся сам по лісі. Чи ти хоч знаєш, скільки на тебе чигає ворогів?
— Ні, не знаю, — признався хлопчик.
— Якщо заходиш у ліс, стережися лиса й куниці, — мовила стара гуска. — А на березі озера пам’ятай про видру. Якщо ж сідатимеш на кам’яну огорожу, не забувай про ласку: вона може залізти в найменшу шпарку. А якщо схочеш лягти на купу сухого листя, то спершу подивись, чи не зимує під ним гадюка. Коли ти опинишся в полі, стережись орлів і шулік, що ширяють у небі. Галки ж та ворони є скрізь,, і їм теж не слід дуже довіряти. А як стемніє, треба бути насторожі, бо великі •сови літають зовсім нечутно. Тільки загавишся — зразу попадеш їм до пазурів.
— Коли так, то я не зумію вберегтися! — вигукнув хлопчик. Правда, він був такий засмучений своєю долею, що не
боявся смерті, але й стати хижакові за обід не мав великої охоти. — Що ж мені робити, аби не попастися їм?
— Сам ти, звичайно, не вбережешся, — повчала хлопчика Ака. — Тому тобі слід заприятелювати з маленькими звірятками, лісовими та польовими — з білками, зайцями, снігурами й синицями, з дятлами й жайворонками. Якщо вони матимуть тебе за друга, то попередять про небезпеку, покажуть, де сховатися, а як треба, то й захистять гуртом.
Нільс того ж таки дня послухав поради старої гуски і спробував заприязнитися з білкою Сірле. Він попросив у неї горіхів, але та йому відповіла:
— Нічого я тобі не дам, та й інші лісові мешканці теж не дадуть. Думаєш, ми не знаємо, хто ти такий? Ти гусячий пастух Нільс, той, що видирав ластів’ячі гнізда, бив шпачині яєчка, шпурляв у провалля маленьких галченят, ловив у пастку дроздів і замикав до клітки білок! Давай собі раду сам і' будь вдячний, що ми гуртом не прогнали тебе звідси геть!
Раніше Нільс нізащо не стерпів би такої зухвалої відповіді. Але тепер покірно змовчав: він, бачте, боявся, щоб про всі його колишні витівки не почули гуси. Адже хлопчикові так кортіло помандрувати з ними, що він став на диво чемний. Щоправда, таке маля й не зробило б великої шкоди, але все-таки, якби захотіло, то повидирало б пташині гнізда, побило б яєчка. Та Нільс був дуже ввічливий, він ні разу не смикнув гуску за крило, навіть жодної не зачепив, а вранці, коли вітався з Акою, шанобливо скидав з голови шапочку.
2
Аж ось одного дня, коли Нільс із дикими гусьми відпочивав на озері, сталася подія, що схвилювала всю лісову звірину. Хлопчаки з сусіднього хутора спіймали білку Сірле, а в неї в дуплі залишились маленькі білченята.
Вони принесли білку додому, і всі хуторяни зійшлися помилуватись пухнастим звірятком з розумними, жвавими очицями. Хлопці відразу спорядили стару білячу клітку — зеле-
ну хатку з дверцятами та віконцями й хитромудрими щабли-ками всередині, щоб білка могла по них стрибати, поклали туди кілька горішків і поставили кухлик з молоком.
Люди гадали, що білці приємно буде' жити в такій хатці. Та вони помилились. Сірле не захотіла їсти, ні разу не стрибнула на щаблик. Вона забилась у куток і жалібно тужила:
— О горе мені, помруть мої дітки з голоду! Помруть мої, дітки з голоду!
— Вона просто боїться нас, — сказав хтось із гурту, що, зібрався біля клітки. — До завтра вона звикне й заспокоїться.
Дикі гуси того ж таки вечора довідалися, що білку Сірле спіткало лихо, дізнався про це й Нільс. І він надумав допомогти їй. Адже це була найкраща нагода здобути собі друзів серед лісових звірят.
Коли добре стемніло, хлопчик вирушив у дорогу, йти було недалеко, бо хутір стояв біля самого лісу.
Нільс не боявся заблукати в темряві, бо, відколи став маленький, бачив уночі так само добре, як і вдень.
Він добрався до хутора і почав оглядати хату за хатою. Аж ось на одній стіні майже під самою стріхою хлопчик угледів клітку. Він обережно підійшов ближче. Сірле не спала, Нільс чув, як вона плакала і приказувала: