Нільс сидів і дивився на море.
Воно лежало перед ним безкрає, порожнє й самітне, однак не мовчазне.
Море вело одвічну суперечку з землею.
5 Сельма Лагерлеф
65
Сірі хвилі одна за одною котилися на суходіл, підточували берег, розмивали грунт..
Земля підступала до моря вільшиновими гаями та заростями лози, відгороджувалась кам’яними скблями.
Море прагнуло захопити землю, земля хотіла відтіснити море.
Море люто билося об скелі, довбало камінь, рило береги затоками.
Тоді земля вдалася до хитрощів. Вона висилала назустріч морю безліч острівців — шхер. Угледівши перший острівець, хвилі гнівно накидалися на нього, здирали всю зелень, поки він ставав голий і сірий, як і море. Сплюндрувавши один острівець, хвилі котилися на другий, на третій, четвертий — усіх чекала така сама доля. Хвилі безжально зривали з них усю одежу і грабували, немов розбійники.
Та ось дедалі шхери скупчувалися щільніше, і коли море підходило до самої землі, воно вже не мало колишньої сили, стомлювалось і стихало. Воно вже не чіпало зелені у розколинах та ущелинах і само ділилося на вузенькі протоки та фіорди, де вода була гладенька, мов дзеркало...
Нільс сидів на скелі, а поряд спокійно спали гуси. Раптом хлопчик здригнувся — щось голосно завило під самою скелею. Нільс зазирнув униз і проти місяця побачив лиса Сміре. Лис таки знайшов їх, але, пересвідчившись, що тепер уже нічого не вдіє, аж завив із злості.
Ака миттю прокинулась, решта гусей тривожно загелготали. Проводарка хоч не бачила вночі, але впізнала Сміре з голосу.
— Це ти, Сміре, вештаєшся тут такої пізньої доби? — спитала вона.
— Авжеж, я. Можу найнятися до вас за сторожа. Тоді ніякий тхір ані видра вас не потурбує, — мовив лис.
— А, то це ти наслав на нас тхора та видру?
— Що ж, не стану зрікатися доброго вчинку, — глузливо відповів Сміре. — Колись ви влаштували мені гусячу гру, а тепер я вам оддячив своєю, лисячою. І не заспокоюся,
доки видавлю вас усіх дощенту, хоч би мені довелося гнатись за вами аж до самісінької Лапландії.
— Невже ти, Сміре, гадаєш, що це справедливо — мати такі гострі зуби й кігті і нападати на нас, беззахисних гусей? — спитала Ака.
Лис подумав, що проводарка злякалася його, й сказав:
— Якщо ти. Ако, кинеш мені вниз отого клятущого хлопчиська, що так часто ставав мені на заваді, я обіцяю помиритися з тобою і дати твоєму табунові спокій. Тоді я більше нікого з вас не чіпатиму.
— Ні, хлопчика ти не дістанеш, — мовила Ака. — Кожен з нас залюбки б віддав за нього своє життя.
— Ну, якщо ви його всі так любите, то він буде перший, кого я з’їм, — погрозив Сміре.
Ака більше не озивалась. Лис ще трохи постояв під скелею, а тоді подався геть.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
БРОНЗОВИЙ І ДЕРЕВ’ЯНИЙ
На землю наліг присмерк, і в небі заяснів місяць. Настала година, але перед тим цілий день бушувала буря з дощем отож люди гадали, що вона й досі не вщухла, тому мало хто потикався надвір.
Табун Аки з Кебнекайсе й досі не знайшов собі безпечного притулку. Гуси боялись ночувати на суші, бо лис Сміре не да вав їм спокою, тому вони шукали місця серед шхерів.
Нільс згори дивився на море, що розстелилося перед ним і в мороці воно здавалося йому страхітливим і примарним. Небо було не блакитне, воно здіймалося над хлопчиком, немов прозора баня з зеленого скла. Море, скільки око сягало, було.
пооране пінявими білими хребтами хвиль, а серед них видніло величезне чорне каміння.
Що то за каміння? Хто його тут накидав?
Нільс згадав розповідь про велетня, що жив колись у здоровенній хаті на високому скелястому березі моря. Коли велетень постарів, йому стало важко ловити лососів. Тому він вилазив на дах своєї хати і звідти шпурляв у море цілі скелі. Лососі так лякалися, що тікали з моря до річки, де вже на мілкій воді старому не важко було їх спіймати.
«Певно, це й є ті камені, що їх накидав велетень», — міркував Нільс.
Але чому ж тоді серед каменів блищать вогники, немов очі голодних вовків? Що то за чудовиська лізуть з води? Одні тонкі й гостроносі, як акули, інші схожі на китів, ще інші товсті, круглі, мов краби...
«Певно, то морські страховиська зібралися тут, аби напасти на землю. А жителі землі, звичайно, бояться їх. Он-бо стоїть велетень серед майдану й у відчаї підняв до неба руки».
Хлопчик страшенно злякався, коли побачив, що табун спускається до чорних каменів, аби там отаборитися на ніч.
— Ні, не сідайте тут, летімо далі! — закричав він.