Однак гуси не послухали його.
А коли вони спустилися зовсім низько, Нільс із подиву аж рота роззявив: виявилося, що чорні камені — то звичайні собі будинки, очі голодних вовків — ліхтарі на вулицях та освітлені вікна, велетень — просто висока церква з двома банями, а морські чудовиська, що лізли з води, — кораблі. Нільс засміявся сам до себе. Тепер він знав, що попав у портове місто Карлскруну.
Гуси сіли на плаский дах церкви і почали моститися на спочинок. Тут вони принаймні могли не боятися Сміре. Хлопчик поклав собі зразу ж залізти Мортенові під крило і виспатись як слід. А порт і кораблі він огляне вранці, як розвидниться...
Проте він ніяк не міг заснути: з думки йому не йшли кораблі. Хотілося побачити їх зараз же. Врешті хлопчик не ви-
тримав: виліз з-під крила і по громозводові та ринві спустився на землю.
Невдовзі він уже стояв на величезному майдані перед ратушею. Довкола майдану височіли багатоповерхові будинки, і хлопчикові стало лячно серед цього кам’яного громаддя. На щастя, майдан був порожній, якщо не рахувати бронзової статуї на високому підмурку. Нільс довго дивився на подобу: йому хотілося знати, хто цей велетенський чоловік у трикутному капелюсі, довгому сурдуті, панталонах і важких черевиках. Обличчя в чоловіка було дуже суворе: великий гачкуватий ніс, губи сердито зціплені... Навіть здавалося, що він часом залюбки орудує палицею, яку тримає в руці.
Поряд з таким велетнем Нільс почувався страшенно маленьким і кволим, тому, щоб підбадьорити себе, він крикнув:
— Гей, ти, бронзове опудало! Хто ти такий і що тут робиш? Чого витріщився на мене? Я тебе не боюся!
Бо й справді хлопчикові здалося, що статуя дивиться на нього.
— Ну, чого мовчиш? — гукнув він далі. — Не хочеш гово
рити, то й не треба.
Нільс повернувся, обійшов весь майдан і рушив у бік гавані.
Та раптом він почув, що хтось іде за ним, стукаючи палицею.
Хлопчик кинувся тікати, прислухаючись до кроків. Вони були повільні, важкі, аж земля двигтіла від них та бряжчали шибки в будинках. І тоді Нільс збагнув: це йде Бронзовий, бо хто ж іще міг так ступати!
Хлопчикові мурашки побігли по спині. Він звернув у першу ж вуличку і помчав щодуху.
«Може, Бронзовому надокучило стояти, і він просто захотів пройтися містом», — заспокоював Нільс сам себе.
Але враз почув, що Бронзовий теж завернув у ту саму вуличку. І тоді хлопчика охопив справжній жах. Адже сховатися йому було ніде. В місті двері у всіх будинках замкнено.
Нільс розпачливо оглянувся й помітив стару дерев’яну церкву, що стояла віддалік од вулиці. Він прожогом кинувся до неї.
«Аж ось де я сховаюся», — втішно подумав хлопчик.
Він уже був перед церквою, коли раптом побачив, що там стоїть якийсь чоловік і манить його до себе.
«Певно, хоче допомогти мені», — зрадів Нільс і підбіг до чоловіка.
Та диво — чоловік був дерев’яний. Грубо витесаний, з короткими дерев’яними ногами, широким червоним дерев’яним обличчям, чорною дерев’яною бородою і чорним дерев’яним волоссям. Одягнений він був у брунатний дерев’яний плащ, підперезаний дерев’яним поясом, та в сірі дерев’яні штани, а взутий у чорні дерев’яні черевики. На голові він мав дерев’яного капелюха. На грудях висіла дерев’яна табличка, на якій червоними літерами написано:
Покірно вас прошу,
Покірно вас благаю,
В скарбничку вкиньте гріш Чи два — хто скільки має.
Он що! Виходить, цей чоловік — просто скарбничка на милостиню! Нільсові так сподобався Дерев’яний, що він задивився на нього й забув про іншого, від якого тікав.
Та ось хлопчик знову почув важкі кроки. Бронзовий завернув з вулиці прямо до церкви. Знайшов-таки його! Куди ж тепер дітися?
І враз хлопчик побачив, що Дерев’яний нахилився й підставив йому широку долоню. Нільсові не було коли дивувати
ся. Він миттю стрибнув на долоню, дерев’яний чоловік випростався і сховав його собі під капелюх.
Ледве встиг він це зробити, ледве опустив руку, як Бронзовий, важко стукнувши палицею, зупинився перед ним і спитав металевим голосом:
— Хто ти такий?
Дерев’яний квапливо підніс руку догори, аж щось зарипіло в ньому, приклав її до капелюха й сказав:
— Я Розенбум, ваша величність. Колишній старший боцман на військовому кораблі «Дрюстегетен», після служби — церковний сторож, а після смерті — вирізаний з дерева, служу за скарбничку на милостиню.
Нільс здригнувся, коли почув «ваша величність». Аж тепер він здогадався, що це подоба короля Карла XI, який заснував порт Карлскруну. А він назвав його опудалом!
— Ти добре відрапортував, Розенбуме, молодець, — похвалив Бронзовий. — А тепер скажи мені одне: не бачив ти, часом, хлопчика, що вештається вночі по місту? Сам такий завбільшки як палець, а дуже язикатий. Уяви собі, він навіть