Хлопчик чимдуж кинувся до хати: звідти лунав відчайдушний крик гусака. На щастя, двері були відчинені. Нільс укляк біля порога. Те, що він побачив, перелякало його на смерть.
Посеред хати сиділа жінка й однією рукою тримала Мортена, а другою намагалася підтяти йому крила. Вона не мала наміру його різати, тільки хотіла пустити між своїх гусей, а крила підтинала, щоб гусак не втік.
Однак для Мортена це було гірше за смерть: адже з підтятими крильми він не міг би полетіти в Лапландію.
Мортен пручався, просився, але жінка його не розуміла. Вона приладналася, і ось перша, друга пір’їна впали додолу...
Мортен застогнав, і Нільс, не вагаючись більше, кинувся до нього.
Як тільки жінка побачила хлопчика, вона зойкнула і сплеснула руками, забувши й про гусака, й про ножиці. А Морте-нові лише цього й треба було. Він миттю схопив Нільса за комір і вибіг з хати.
На порозі гусак розправив крила й знявся вгору. Вже в повітрі він спритно закинув хлопчика собі на спину й радісно загелготав.
А жінка, роззявивши рота, дивилась услід гусакові та дивовижному маленькому хлопчикові.
 |
|
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ |
КАР І СІРИЙ
1
Надвечір табун Аки з Кебнекайсе отаборився на березі лісового озера. Гуси відразу кинулись у воду купатися та шукати поживи, а Нільс вирушив у ліс добути щось на вечерю.
Хлопчик ішов між березами та соснами й неспокійно оглядався, бо в лісі він не почувався безпечно. «Краще вже вода або луг, — думав він, — там хоч усе довкола видно».
Нарешті він знайшов шишку й заходився видлубувати з неї зернятка, коли це враз почув позад себе шурхіт. Обернувся Нільс, дивиться — аж із кущів просто на нього повзе довга, товстенна змія. Хлопчик відразу помітив коло голови дві білі смуги і догадався, що це вуж, тому не зрушив з місця. Та на-
ступної миті змія так його вдарила, що Нільс упав. Схопився він і — чимдуж тікати, а вуж за ним. Місце було кам’янисте, заросле кущами, і хлопчик насилу продирався крізь колюче гілля. А вуж наздоганяє! Раптом Нільс побачив перед собою величезну кам’яну брилу із стрімкими стінами.
«Сюди вже вуж не виповзе», — подумав він.
Видерся хлопчик на самий верх, оглянувся — а вуж і собі пнеться на брилу.
На верхівці лежав чималий круглий камінь. Навіть дивно було, звідкіля він там узявся. Коли вуж зіп’явся до верхівки, хлопчик підскочив до каменя і зіпхнув його вниз. Камінь збив вужа й придавив йому голову до землі.
«Щасливо я відбувся», — подумав хлопчик і полегшено зітхнув, бо ж за всю подорож йому не доводилось ще набратися такого страху, як сьогодні.
Та не встиг Нільс гаразд заспокоїтись, як побачив, що на землю поряд з убитим вужем сів ворон. Хлопчик обережно відступив назад і сховався в заглибину. Він згадав недавню свою пригоду з воронами й поклав собі не показуватись, коли не буде на те крайньої потреби.
А ворон тим часом дибав навколо вбитої змії. Нарешті він зупинився, перевернув її дзьобом, а тоді замахав крильми й закричав хрипким голосом:
— Цей мертвий вуж напевне старий Незачепа! Бо ж хіба є в цьому лісі ще одна така довга змія! Це напевне Незачепа!.
Ворон уже хотів дзьобнути вужа, та враз передумав.
— Не будь дурний, Батакі, — сказав він сам до себе. — Перш ніж їсти змію, треба привести сюди Кара. Бо ж він не повірить, що Незачепа мертвий, поки не побачить його на власні очі.
Нільс досі сидів тихо, та як почув, що ворон зве себе Бата кі, відразу виліз із своєї схованки. Адже саме Батакі врятував хлопчика від зграї своїх родичів і виніс його в безпечне місце.
— Вітаю тебе, Батакі! — мовив Нільс. — Як ти тут опинився?
Ворон подивився на хлопчика, вклонився йому тричі й відповів:
— Я залетів сюди випадково. Добре, що ми зустрілися. Ти часом не знаєш, хто вбив цього вужа?
— Це я скотив на нього каменюку, — мовив Нільс і розповів воронові, як усе сталося.
— Ну, для такого маляти, як ти, це справжній подвиг, — сказав Батакі. — Тут неподалік живе один мій друг — він страшенно зрадіє, що вужа вбито.
— А чого йому радіти? Хіба вуж заподіяв йому шкоду?
— Та це довга історія, проте, коли хочеш слухати, я тобі розповім.
^—Залюбки послухаю! — мовив Нільс.
І Батакі розповів ось що:
Давно, десь років із десять тому, лісник, що стереже тутешній ліс, надумав був застрелити свого мисливського собаку Кара, бо через нього ніяка звірина в лісі не мала спокою. Він ганявся за вівцями й курми, виловлював зайченят, готурів та куріпок, і зрештою господар став боятися, що собака розжене геть усю дичину.