Тож він прив’язав Кара мотузкою за шию і повів у ліс, щоб там його застрелити. Кар, невеликий чорний пес із рудою латкою на грудях та рудими лапами, був такий тямущий, що розумів людську мову. Тому він одразу довідався, куди веде його лісник, але не дав про те й знаку. Він високо тримав голову і навіть хвоста не підібгав. Адже їх могли побачити звірі та птахи, з якими Кар весь час ворогував!
«О, як би вони тішилися, коли б знали, куди мене ведуть!» — подумав пес і замахав хвостом та радісно загавкав, щоб нікому й на думку не спало, яка на нього чекає доля.
Та враз Кар згадав свою вчорашню пригоду й сумно похилив голову. Ні, він таки заробив, щоб його застрелили.
А сталося ось що. Вчора надвечір Кар зустрів у лісі лосиху з маленьким лосеням. Задля забавки він відбив лосеня від матері, загнав на болото й почав там його цькувати. Лосиха знала, що болото, яке недавно тільки розмерзлося, не витримає
її, тому стояла коло берега й тривожно стежила за своїм дитинчам. Коли ж вона побачила, що собака жене його все далі й далі, то не витримала і полізла й собі на грузьке, щоб відігнати напасника і вивести лосеня на тверду землю.
Лосі звичні ходити по болотах і вміють добре вибирати, де їм ступити. Здавалося, що лосиха щасливо дістанеться берега. Та зненацька купина під нею провалилася, і лосиха вгрузла у трясовину. Хоч скільки вона борсалась, та все марно — ноги її не знаходили опори, і вона дедалі глибше занурювалась у багнюку.
Кар стояв на березі і злякано дивився на лосиху. А коли зрозумів, що самій їй годі вибратися з болота, чимдуж кинувся тікати. Він уявив собі, що було б, якби лісник довідався про його вчинок, і в нього аж усередині похололо.
Цілу ніч після того Кар не знаходив собі місця — його мучили докори сумління. І ось тепер він захотів перед смертю дізнатися, що ж усе-таки сталося з лосихою та лосеням. Може, вони ще й досі живі? Кар з усієї сили шарпонув мотузку, вирвався і, не встиг лісник прицілитись, зник з очей. Лісник, не довго думаючи, кинувся навздогін за ним.
Коли він добіг до болота, то неподалік берега побачив Кара. Собака сидів на купині і жалібно вив.
Лісник здивувався. Він поклав рушницю на землю, а сам плазом поліз на болото — подивитися, що там сталося. Лосиху він застав уже мертвою, зате лосеня було живе, але таке виснажене, що не могло й поворухнутися. Лісник обережно виніс його з болота. Кар, побачивши, що лосеня врятовано, наче збожеволів. Він стрибав навколо лісника, лизав йому руки і радісно вищав.
Лісник відніс лосеня додому, а тоді скликав людей і разом з ними витяг мертву лосиху. І аж після того згадав, що так і •не застрелив Кара. Але лісник був добросердий чоловік, і його розчулила Карова поведінка. Адже він не знав, що то собака загнав лосів у болото, а навпаки, гадав, що тільки завдяки Карові пощастило врятувати якщо вже не лосиху, то бодай лосеня. І він подарував собаці життя.
Відтоді Кар ніби переродився. Він більше не розбишакував у лісі, а невідступно ходив за своїм господарем. І не тому, іцо боявся смерті, — йому соромно було гнівити лісника.
Коли лісник вирушав у ліс, Кар біг уперед доглядав стежку, а вдома лежав на порозі і пильно стежив за всіма, хто входив і виходив з хати/
А вже лосеняті Кар став просто за няньку.
Спочатку він не звертав на нього уваги, бо лосеня було дуже негарне й незграбне. Довгі ноги, схожі на хідлі, велика голова, сіра тьмяна шерсть, зморщена шкіра. Лісник назвав малого лося Сірим, і Кар теж вважав, що на якесь краще ім’я він і не заслуговує. ,
Лосеня завжди було сумне, мляве, і тільки як заходив Кар, трохи оживало. Тому собака став навідуватись до нього дедалі частіше, прилизував йому шерсть, забавляв його і невдовзі так полюбив, що цілими днями не розлучався з ним.
Карова дружба ніби відродила лосеня: воно повеселіло і почало гарно рости. За кілька тижнів воно вже не вміщалося в хлівці, куди лісник примістив його, як приніс з болота. Тоді він зробив для Сірого загороду. Та за кілька місяців ноги в лосеняти так виросли, що воно, якби захотіло, легко могло б переступити її. Тоді лісник обгородив стійло Сірого міцним високим плотом.
Там Сірий прожив кілька років. Він зміцнів, виріс і став великим дужим лосем. Кар і далі навідувався до нього: вони з Сірим залишилися найкращими друзями. Лось був млявий, неповороткий, але Кар завжди вмів розважити його й розве-^ селити.
Одного разу Кар — адже він розумів людську мову — довідався, що Сірого мають продати в зоологічний парк. Ця звістка дуже засмутила собаку, проте сам Сірий сприйняв її цілком байдуже.
- — І ти так просто даси себе продати? — спитав Кар.
— А що допоможе, коли я опиратимусь? Звісно, мені краще було б залишитися тут. Але як не можна, то нічого не вдієш, — відповів Сірий.