Кар пильно глянув на свого друга.
«Видно, що він виріс у неволі», — подумав собака, але нічого не сказав.
Тієї-таки ночі, десь перед світом, він знову навідався до Сірого. Кар знав, що на цей час лось уже виспався і лаштується снідати.
— Звичайно, це дуже добре, що ти, Сірий, такий слухняний і коришся своїй долі, — хитро почав Кар, удаючи, ніби це його радує. — Тебе замкнуть у велику загороду, і житимеш собі там у добрі. Але все ж таки шкода, що ти так ні разу й не побачиш лісу. Знаєш, що завжди кажуть твої родичі? «Ліс і лось нерозлучні». А ти так і не побував у лісі.
Сірий кинув їсти конюшину й підвів голову.
— Я б хотів побачити ліс, але ж пліт...
— Це правда, з такими короткими ногами його годі перескочити, — мовив Кар. /
Лось зиркнув на собаку, що хоч який був малий на зріст, а кілька разів на день перескакував огорожу, потім підійшов до плоту, стрибнув і, сам не усвідомлюючи свого вчинку, опинився на волі.
І вони з Каром рушили до лісу.
Ясний місяць заливав усе навколо сріблястим сяйвом, але під деревами було темно. Лось ішов, обережно ступаючи на сухі гілки в траві.
— Може, нам вернутися? — спитав собака. — Ти ще ніколи не ходив у такому густому лісі і можеш зламати собі ногу.
Сірий промовчав, але пішов швидше і впевненіше.
Кар повів лося туди, де могутні сосни росли так густо, що навіть вітер не повівав між ними.
— Тут твої родичі ховаються від бурі та холоду, — сказав пес. — І живуть тут цілу зиму. Та тобі в зоопарку буде краще. Ти стоятимеш у стайні, як корова.
Лось мовчав і тільки вдихав у себе терпкий запах живиці.
— Ти ще щось покажеш мені? — по хвилі спитав він. — Чи я вже бачив весь ліс?
Тоді Кар повів його до болота і показав на купини, зарослі мохом.
— Через це болото твої родичі тікають, коли їм загрожує небезпека, — мовив він. — Я не уявляю собі, як вони, такі великі й важкі, ходять по ньому і не грузнуть. Ти, звісно, не зміг би вибратися з такої багнюки, але тобі й не треба, адже за тобою ніколи не гнатимуться мисливці.
Сірий нічого не відповів, проте одним стрибком опинився в болоті. Грузька трясовина хиталась під ним, і це його тішило. Він бігав по болоті скільки хотів, ні разу не провалившись.
— Тепер ми вже все побачили? — знову спитав Сірий у собаки.
— Ще ні, — відповів Кар і повів його на край лісу, де росли листяні дерева — дуб, вільха і липа.
— Тут твої родичі споживають листя і кору, — сказав він. —г Але тобі в чужих краях дадуть кращу їжу.
Сірий здивовано розглядав густі крони дерев, а тоді витягнув шию, скубнув дубовий листок і погриз вільхової кори.
— Ця їжа гірка, але смачна, — мовив він, — краща за конюшину.
— Ну, то радій, що хоч раз у житті скуштував її, — сказав Кар і повів його до маленького озерця в лісі.
У воді тихо віддзеркалювались оповиті легеньким туманом береги, і все озеро блищало в місячному сяйві, '
— Що то таке. Каре? — вражено спитав лось.
— То вода, озеро, -— пояснив собака. — Твої родичі перепливають його. Ти, звісно, не зумів би переплисти, та добре було б, якби хоч скупався. — І, сказавши це, Кар сам кинувся у воду й поплив від берега.
Сірий довго стояв нерішуче на березі, та врешті й собі ступив у озеро. Йому аж подих перехопило, так приємно залоскотала свіжа вода. Він захотів зануритися увесь і зайшов глибше, а тоді помітив, що вода підтримує його, і поплив.
Невдовзі Сірий уже весело плавав навколо Кара — так, наче вмів плавати все життя.
Коли вони вийшли на берег, собака спитав:
— А чи не вернутися нам уже додому?
— Е, почекай, до ранку далеко. Погуляймо ще трохи в лісі, — відповів Сірий.
Вони подалися назад у сосняк і за деякий час вийшли на галявину, залляту місячним світлом. Трава та квіти блищали росою. А серед галявини паслися старий лось і кілька лосих з лосенятами.
Побачивши їх, Сірий зупинився. На лосих і лосенят він майже не звернув уваги, зате не зводив очей із старого лося. Той мав розложисті, широкі, як лопата, роги із визубнями на краях, високий горб і густу гриву, що спадала на груди.
— Хто це? — зачудовано спитав Сірий.
— його звуть Король, — відповів Кар. — Це найстарший лось у твоєму плем’ї — ватажок. Такі широкі роги і таку гриву згодом матимеш і ти, а якби залишився в лісі, то теж став би ватажком.
— Якщо він старший серед лосів, то я підійду і зблизька погляну на нього, — мовив Сірий. — Я ніколи не думав, іцс лось може бути такий величний.
Сірий рушив до лосів, але майже відразу повернувся до Кара, що чекав на нього край галявини.