— Тебе, мабуть, зустріли не дуже приязно?
— Я сказав їм, що вперше бачу родичів, і попросив дозволу попастися з ними, але старий лось прогнав мене.
— Ти добре зробив, що вернувся, — сказав собака. —Молодий лось, у якого ще не зміцніли роги, повинен уникати сутички із старим лосем. Щоправда, тепер у лісі тебе матимуть за боягуза, але не зважай на це, адже тобі все одно тут не жити.
Як тільки Кар сказав це, Сірий повернувся і знову подався на галявину. Старий лось вийшов йому назустріч, і вони стали на герць.
Лосі напирали один на одного, билися рогами, і поступово старий вожак відштовхнув свого супротивника аж на край галявини — Сірий боровся вперше в житті, і йому бракувало спритності. Та коли він побачив, що далі відступати нікуди, то міцніше вперся в землю ногами, дужче вдарив рогами і почав насідати на старого ватажка. Сірий боровся мовчки, а ватажок сопів з натуги. Минула якась хвилина, і вже ватажка приперто до краю галявини. Раптом щось луснуло — то в старого лося зламався один зубець на рогах. Тоді він вирвався від Сірого і кинувся до лісу.
Кар сидів на тому самому місці, коли Сірий повернувся до нього.
— Тепер ти бачив у лісі все, — сказав він. — Може, вернемося додому?
— Так, уже пора, — відповів лось.
Повертались вони мовчки.
Кар сумно зітхав — не такого він чекав від цієї мандрівки, а Сірий гордо ступав, високо тримаючи голову, і радісно згадував про свої пригоди. Він ішов упевнено, бадьоро, проте коло загороди зупинився. Він глянув на невеличке стійло, де прожив усе своє життя, на землю, втоптану його ногами, на зів’ялу конюшину, на маленьке корито, з якого його поїли, на темний закуток, де він спав.
— Ліс і лось нерозлучні, — сказав нарешті він, закинув голову так високо, що торкнувся рогами спини, повернувся і зник між деревами.
2
У лісі, де жили Кар і Сірий, в кінці літа з’являлися непоказні сіренькі метелики — монашки-шовкопрядки. Вони були такі маленькі й нечисленні, що їх ніхто й не помічав.
Метелики кілька ночей клали на дерева тисячі яєчок, а самі гинули. Весною з яєчок вилуплювались личинки і відразу починали їсти смерекові та соснові шпильки. Хоч личинки були страшенні ненажери, великої шкоди лісові завдати вони не могли, бо їх самих нещадно винищували птахи. Поки вони виростали і оберталися знову в метеликів, їх як залишалася сотня, то й добре. Мабуть, жодних комах не було в лісі так мало, як монашок-шовкопрядок.
Так вони жили б у бору й досі, не впадаючи нікому в око і не чинячи великих збитків, якби несподівано в них не з’явився оборонець. А все почалося з того дня, як Сірий утік із своєї загороди.
Він цілісінький ранок бігав лісом, шукаючи собі пристановища, і раптом побачив у хащі змію, що, скрутившись у клубок, спала на купі каміння. Сірий чув від Кара, що в лісі живуть вужі, і вже хотів поминути змію, коли вона враз підвела голову, висунула роздвоєне жало і грізно засичала. Сірий подумав, що то якась дуже небезпечна змія, і, перелякавшись, мимоволі підняв ногу, вдарив змію ратицею і вбив її. А насправді то був таки вуж, і він не вчинив би лосеві ніякого лиха, проте Сірий досі в лісі не жив і погано знав його мешканців.
Як тільки Сірий утік, з-під каміння виліз ще один вуж —• це був Незачепа, -— припав до вбитої змії і затужив:
— Невже ти справді мертва, моя старенька? Ми з тобою стільки років прожили щасливо разом! Ой горенько мені, горе!
І вуж скрутився в клубок, ніби його поранено. Навіть жаби, що мали вужа за найбільшого ворога, співчували його лихові.
— Який же то має бути жорстокий лось, що вбив створіння, котре навіть захиститися не може! — сичав Незачепа. — Він заслуговує кари. Клянуся йому помститися! Я не заспокоюся, аж поки лось лежатиме мертвий, як моя старенька!
І вуж знову скрутився клубком і став думати, як покарати лося. Він думав два дні та дві ночі — адже важко немічному вужеві, що навіть жала не має, мірятися з лосем!
І аж другої ночі, коли Незачепа лежав, так нічого й не надумавши, біля купи каміння, він раптом помітив монашок-шовкопрядок, що клали на смереках свої яєчка. Вуж довго стежив за метеликами і враз радісно засичав: тепер він знав, як покарати лося.
Уранці Незачепа вирушив у гості до своєї родички змії мідянки. Спершу пожалівся, що лось убив його дружину, а потім, ніби між іншим, сказав:
— На смереках та соснах навколо моєї хати живуть нічні метелики — монашки-шовкопрядки.
— Знаю, ну то й що? — спитала мідянка.
— їх дуже мало в лісі, і вони нікому не чинять лиха, бо їдять тільки смерекові та соснові шпильки. Однак я боюся, що птахи скоро їх зовсім винищать.