Выбрать главу

— Ага, ти хочеш полювати на них сам, — здогадалася мідянка.

— Так, і я дуже прошу, налякай сов та інших птахів, щоб вони не дзьобали монашок.

Мідянка пообіцяла вволити його волю, і вуж радісний вернувся додому.

З

Якось удосвіта, років три по тому, Кар лежав собі в сінях у свого господаря і спав, коли це зненацька почув, що хтось його гукає.

— Це ти, Сірий? — спитав собака, бо він звик, що лось навідувався до нього майже щоночі. Ніхто не відповів. Але за мить його знову хтось покликав. Кар упізнав лосів голос і побіг на поклик, та ніяк не міг догнати Сірого. Лось біг, не вибираючи стежки, і собака насилу тримався сліду.

— Каре! Каре! — кликав лось, і голос його звучав якось дивно.

— Я йду, йду! Але де ти? — озивався собака.

— Каре, Каре! Ти бачиш, як вони падають і падають?

І тоді Кар помітив, що із сосон і смерек, ніби рясний Дощ, сипалися шпильки.

— Еге ж, бачу, — відповів пес, не стишуючи бігу: він хотів наздогнати лося.

Але Сірий мчав, як навіжений.

— Каре, Каре! — гукав він, аж ревів. — Ти відчуваєш, як пахне в лісі?

Собака спинився і принюхався. Раніше він не помічав цього, але тепер відчув, що пахне хвоєю дужче, ніж завжди.

— Еге ж, міцно пахне, — відповів Кар і побіг далі за лосем.

Однак Сірий не спинявся.

— Каре, Каре! — за мить знову гукнув він. — Чуєш, як вони гризуть?

Лось вимовив ці слова так сумно, що вони могли б хоч кого зворушити. Собака ще раз спинився і почав слухати. І справді, він почув тихий, але виразний луск, ніби цокали годинники.

— Так, я чую, — відповів пес і далі не побіг. Він зрозумів, що лось хотів тільки показати йому, що робиться в лісі.

Кар підвів голову і став удивлятися в крони дерев. Нараз йому здалося, наче шпильки на гілках рухаються. Приглянувшись пильніше, він помітив силу-силенну сіреньких личинок, що повзли по смерековому гіллю і об’їдали шпильки. Вони невтомно пиляли їх щелепами, і здавалося, ніби то цокають годинники. А з дерева ненастанно сипалась перегризена чатина.

сосни, і як пообіцяє не вертатися сюди, доки я житиму, тоді я, вуж Незачепа, понищу монашок-шовкопрядок і врятую ліс.

— Що ти вигадав! — крикнув Кар, і спересердя в нього аж шерсть настовбурчилась на спині. — Чим перед тобою завинив Сірий?

— Він убив вужиху, мою вірну дружину, тож я йому віддячу...

Та не встиг вуж докінчити, як Кар кинувся на нього. Однак нора, куди той заздалегідь заповз, була надто вузька, і собака не міг дістати вужа.

— Ну, лежи собі хоч і до нового снігу, — мовив Кар. — Люди й самі впораються з монашками.

Того ж таки дня Кар повів лісника вглиб лісу, і той побачив об’їдені монашками сосни й смереки.

Люди почали війну з ненажерливою гусінню. Вони вирубали широкі смуги й поклали жердини, намащені клеєм, щоб гусінь приліплювалася до них, перелазячи з одного місця на інше.

Самі дерева теж мастили клеєм, нижнє гілля повідрубували, щоб гусінь не могла переповзати з дерева на дерево.

Це трохи допомогло, але однаково-монашок була така си-ла-силенна, що вони розповзалися далі й далі і загрожували вже всьому лісові.

За кілька днів по тому Кар і Сірий ішли лісом. Раптом вони почули дрозда, що сидів на верхівці смереки. Побачивши лося, дрізд закричав:

-— Он іде Сірий, що занапастив ліс!

Вони пішли далі, і з усіх боків птахи й усяка звірина гукали:

— Он іде Сірий, що занапастив ліс! Он іде Сірий, що за-' напастив ліс!

Вражений лось зупинився.

— За що вони такі люті на мене, Каре? — спитав він. — Чи не за те, що я намовив тебе покликати на допомогу

людей? А люди вирубали чагарі, де вони мостили собі гнізда...

— Ні, Сірий, — мовив Кар і розповів лосеві про вужа Не-заачепу та про його вимогу.

— Що ж я йому зробив? — здивувався Сірий.

— Ти вбив його вужиху першого дня, як вийшов на волю, вуж жадає помсти.

І враз Сірий згадав, що справді першого свого дня на волі мимохіть з переляку вбив змію.

Він сумно похилив голову.

— Так, Каре, виходить, я таки вчинив злочин — убив без-захисну тварину, і справді ліс загинув через мене. Передай вужеві, що я сьогодні ж уночі піду у вигнання.

— Що ти верзеш! — вигукнув Кар. — Ти не знаєш, яка небезпечна для лосів далека північ!

— Хай і так, але невже ти вважаєш, що я зважився б затінитися тут після того, як накликав на ліс таке лихо? Адже ти сам учив мене, що лось і ліс нерозлучні.

І з цими словами Сірий повернувся і зник у гу-щавині.

Кар ще кілька днів ходив лісом, сподіваючись зустріти десь лося, та все дарма. І тоді він збагнув, що його друг дотримав свого слова.

Коли Сірий подався світ за очі, всі лісові птахи почали дзьобати гусінь монашок, і її стало швидко меншати. А десь за два роки майже зовсім не залишилося. Тільки голі обгризені дерева ще нагадували про те, що загрожувало недавно лісові.