«Тепер я знаю, як почуває себе миша в зубах у кішки», — подумав Нільс.
Він кілька разів пробував вирватися від ведмежат, тікав углиб шахти, ховався за каміння, вилазив на берізки, та ведмежата миттю знаходили його. Вони бавились тим, що відпускали хлопчика, а як тільки той тікав, знову ловили.
Врешті Нільс так стомився, що впав долілиць на землю і більше не підвівся.
— Тікай, тікай! — кричали йому ведмежата. — А то ми з’їмо тебе!
— Ну, то їжте, — мовив хлопчик, — а тікати й більше не можу.
Тоді ведмежата побігли скаржитись матері:
— Мамо, мамо, він більше не хоче гратися!
— То поділіть його між собою і з’їжте, — порадила їм „ ведмедиха.
Як тільки Нільс почув це, він так злякався, що почав знову тікати й ховатися.
Настав вечір, і ведмедиця поклала дітей спати. Ведмежата так уподобали гратися Нільсом, що вирішили залишити його ще й на ранок. Вони примостили хлопчика біля себе й накрили лапами, щоб він навіть поворухнутись не зміг, не збудивши їх.
Ведмежата відразу поснули, і Нільс вирішив трохи почекати, а тоді все-таки спробувати втекти з барлога. Проте він так натомився за день, що й не зоглядівся, як теж заснув.
Прокинувся він од того, що із стін шахти посипалось каміння й пісок. Хтось важкий і неповороткий злазив у яму.
Хлопчик добре бачив у темряві, а тому відразу вгледів, що це ведмідь — величезний, з грубезними лапами, з довгими білими іклами і маленькими злими очицями. Побачивши його, Нільс похолов од страху.
— Тут людським духом тхне! — грізно заревів ведмідь, підходячи до ведмедиці.
— Ет, вигадаєш таке, -— спокійно мовила та. — Ми хоч і поклали собі не чинити людям лиха, проте якби хтось із них поткнувся в барліг до моїх дітей, то від нього не залишилося 6 навіть духу.
Ведмідь ліг поряд з ведмедицею, але не заспокоївся. Він ще довго бурчав і нюхтав повітря.
— Та годі тобі принюхуватись,— мовила ведмедиця,— ще
9 Сельма Лагерлеф | 29
дітей збудиш. Краще скажи, що ти робив $ лісі цілий тиждень.
— Шукав новий барліг. Доведеться нам покинути цю шахту, хоч ми й прожили в ній стільки років. '
— Та мабуть, що доведеться, — зітхнула, ведмедиха. — Люди хочуть забрати собі весь ліс. Навіть якщо ми не чіпатимемо ані їх, ані їхньої худоби, а їстимемо самі тільки ягоди, все одно вони не дадуть нам спокою.
Ведмідь знову підвівся й понюхав повітря.
4 — Дивно, як тільки ти згадала про людей, мені знову вдарив у ніс їхній дух. Треба оглянути барліг.
На лихо, саме цієї миті одне ведмежа поклало Нільсові лапу на лице. Хлопчик не втримався й чхнув.
Тепер ведмедиці вже ніяк було дурити ведмедя. Він заревів, підбіг до дітей, розкидав їх лапами і побачив хлопчика, перше ніж той устиг навіть підвестися. Він би його відразу проковтнув, якби не ведмедиха.
— Не чіпай його, це дитяча іграшка. Хіба люди бувають такі малі? Діти гралися нею цілий день і так уподобали, що не з’їли, а залишили на ранок.
Та ведмідь її не слухав.
— Не втручайся не в своє діло! — заревів він. — Хіба ти не чуєш, що він тхне людиною? Я зараз же з’їм його, а то він ще накоїть нам лиха!
Ведмідь уже роззявив пащеку, але Нільс враз згадав, що в кишені в нього є сірники. Він миттю дістав одного сірника, тернув об штанину і тицьнув ведмедеві просто в зуби.
Запах сірки попав ведмедеві до носа. Він чхнув, і сірник погас. Нільс зразу ж приготував другого, проте ведмідь, на диво, начебто передумав його їсти.
— Ти можеш засвітити багато таких блакитних вогників? — зацікавлено спитав він.
— Скільки завгодно. Коли захочу, то спалю весь ліс, — відповів Нільс, сподіваючись налякати цим ведмедя.
— А чи зміг би ти підпалити будинок і садибу?
— За іграшки!
— Гаразд, — сказав ведмідь. — Коли так, то ти мусиш
зробити мені послугу. Тепер я радий, що не з’їв тебе.
Він обережно взяв хлопчика в зуби і поліз із шахти нагору. Хоч на вигляд ведмідь був важкий і неповороткий, але з барлога він вибрався дуже легко і чимдуж побіг лісом.
Біля водоспаду ведмідь спинився і поставив Нільса на землю.
— Глянь-но на ту грюкавку! — сказав він.
Хлопчик подивився в тому напрямку, куди показував ведмідь, і неподалік від водоспаду побачив великий завод. З високих димарів валував чорний дим, з печей бухкало полум’я, всі вікна були яскраво освітлені. Скрізь у будинках працювали машини. Вони так гули, бряжчали, гуркотіли, що аж у
вухах дзвеніло. Навколо заводу лежали купи вугілля, руди, шлаку, дощок, цегли тощо. Земля круг заводу почорніла, небо здіймалось над вогненними печами темно-синьою банею, поряд шумів і пінився водоспад, а самі будівлі здавалися велетнями, ще видихають дим, іскри та полум’я. Хлопчик не годен був відірвати очей від цього видовища.