— Невже ти зміг би
підпалити й такі велетенські будівлі? — спитав ведмідь.
— Мені все одно, велика будівля чи мала, — відповів хлопчик. Він був у ведмедя в лапах і гадав, що врятується тільки тоді, як змусить бурмила поважати себе.
— Тоді я ось що скажу тобі, — вів далі ведмідь. — Мої діди й прадіди жили в цих місцях ще тоді, коли тут і ноги людської не було. Від них я дістав у спадок лови й пасовиська, всі печери й сховки і ціле своє життя жив тут мирно та спокійно: Спочатку люди мало турбували мене. Вони приходили, вибирали з землі трохи руди, плавили її і йшли собі геть. Та відтоді, як тут збудовано цю трикляту грюкавку, що не вщухає ні вдень ні вночі, я не маю спокою. Я вже думав перебратися далі в ліс, але тепер зроблю інакше. Я покладу край цьому гармидерові.
— Невже ти зможеш це зробити? — здивувався Нільс. — Яким чином?
— Ну, я сподіваюся, що ти мені допоможеш — підпалиш усі ці будівлі, — сказав ведмідь. — Тоді тут настане спокій, і мені не доведеться залишати батьківщину.
Нільсові від страху аж мурашки полізли по спині. То ось для чого ведмідь приніс його сюди!
Він озирнувся довкола. Товсті цегляні стіни навряд чи згорять. Та біля одного будинку лежала купа трісок, далі йшли стоси дощок, а за ними — гори вугілля. Коли це все загориться, вогонь перекинеться на дахи, стіни поколються від жару, машини зіпсуються...
-— То як, спалиш ти все це чи ні?
Нільс тяжко зітхнув і потер чоло. Він знав, що не зважиться знищити завод, хоч цим і врятував би собі життя. Однак він зволікав з відповіддю, гарячково міркуючи, який би знайти інший рятунок для себе. Та нічого придумати не міг.
— Ну, кажи ж бо! — нетерпляче мовив ведмідь.
— Ні, я не зроблю цього! — відповів нарешті хлопчик.
Ведмідь мовчки стиснув Нільса лапами.
— Хоч би що ти мені зробив, я не підпалю заводу. Адже він дає людям велику користь!
— І ти думаєш, що я залишу тебе живого? — спитав ведмідь.
— Ні, не думаю, — сміливо відповів Нільс.
Ведмідь ще дужче стиснув лапи. Хлопчикові сльози виступили на очах, але він і вуст не розтулив.
— Зараз тобі буде кінець, — сказав ведмідь і повільно підняв одну лапу: він таки сподівався, що Нільс передумає.
Нараз поблизу щось клацнуло, і хлопчик побачив, як за кілька кроків від них у кущах блиснула цівка рушниці. Через ту суперечку вони з ведмедем не помітили, як до них підкрався мисливець.
— Ведмедю, ведмедю! — закричав Нільс. — Хіба ти не чув, як клацнула рушниця? Тікай, бо застрелять!
Ведмідь притьмом метнувся в ліс, але встиг схопити хлопчика. Услід йому засвистіли кулі, та жодна не влучила. Нільс висів у ведмедя в зубах і думав, що ніколи ще не вчинив такої дурниці, як оце тепер. Адже якби він змовчав, ведмедя б застрелили, а він би був уже на волі. Однак хлопчик так звик допомагати звірам, що йому й на думку не спало рятуватися.
Тим часом ведмідь забіг у густі хащі, де мисливцеві годі було його знайти, спинився і поклав Нільса на землю.
— Дякую тобі, малий, — мовив він. — Якби не ти, куля напевне б мене влучила. Ти врятував моє життя, і я відпускаю тебе на волю.
Сказавши це, він побіг далі: ведмідь навіть тут не почував себе безпечно.
2
Дикі гуси цілий вечір літали над тим місцем, де загубився Нільс. Вони кликали його, шукали, та все марно. Тим часом зайшло сонце, настала ніч, і врешті гуси, стомлені й зажурені, сіли на спочинок. Вони гадали, що хлопчик, падаючи, вбився і тепер лежить десь мертвий у лісовій гущавині.
Проте наступного ранку, як сонце зійшло з-за гори, гуси прокинулись і побачили, що Нільс спить собі між ними на звичному місці — у Мортена під крилом. Коли хлопчик устав, вони привітали його радісним криком. Нільс засміявся і розповів їм про свою пригоду з ведмедями.
— Ну, а як я повернувся до вас, ви й самі знаєте, — докінчив він.
— Ми нічого не знаємо, ми й досі гадали, що ти вбився на смерть! — сказали гуси.
— Як то не знаєте? — здивувався Нільс. — Мене сюди приніс орел. Коли ведмідь пустив мене, я виліз на сосну й заснув. А на світанку прокинувся від лопотіння крил; то був орел. Він схопив мене в пазури й поніс. Я гадав, що мені кінець, проте орел прилетів сюди й посадив мене серед вас.
— І нічого не сказав тобі? — спитав Мортен.
— Я не встиг отямитись, як він полетів. Я думав, то Ака послала його по мене.
— Ну, нічого, добре, що ти живий, — сказала Ака. — А хто саме тобі допоміг, то вже байдуже. Певне, що якийсь твій друг. Бо тепер ти маєш багато друзів і серед птахів, і серед лісових звірів.