 |
|
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ |
ПОВІНЬ
1
Вітер лютував кілька днів. Усе небо затягло хмарами, безперестанку порощив дощ. І люди, й тварини знали, що такі зливи випадають часто, коли настає весна, однак від того їм було аніскілечки не легше.
Злива розтопила весь сніг, що лежав ще в лісах, змила з озер кригу; всі ставки, болота, видолинки наповнились водою, яка шукала собі виходу до потоків, щоб разом з ними плинути до моря. Річки ж, пінячись і клекочучи, в свою чергу поспішали до великого озера Мелар поряд з морем, а озеро не могло так швидко відіслати воду крізь вузьку протоку до моря і почало виходити з берегів.
Озеро піднімалось повільно, неохоче, ніби жалкуючи, що
йому доведеться нищити такі гарні береги. Однак люди й тварини почали готуватися до повені.
Люди затикали й мастили дьогтем човни, щоб були напохваті, поправляли пристань, де причалював пором, рибалки витягали сіті та верші, щоб їх не забрала вода, залізничники день і ніч пильнували колію, що йшла берегом озера, селяни поспішали вивезти з острівців сіно та сухе листя.
Та не тільки люди, а й звірі та птахи журилися, що почалася повінь. Дикі качки боялися за гнізда в прибережних кущах, водяні пацюки, кроти — за свої нори, навіть гордовиті лебеді й ті хвилювалися, що буде з їхніми гніздами та яєчками.
А озеро піднімалось дедалі вище. Вода вже залила поля, засіяні озиминою, ліси, що росли обабіч, і підбиралася до вищих місць.
Коли почалася повінь, лис Сміре блукав поблизу озера. Він весь час думав про диких гусей і про хлопчика. Тепер лис остаточно загубив їхній слід і не знав, як їх знайти.
Одного разу, вештаючись лісом, Сміре побачив на березі дикого голуба Агара — найкращого розвідника в лісі.
— Яке щастя, що я зустрів тебе, Агаре! — радісно вигукнув лис. — Ти часом не знаєш, де тепер Ака з Кебнекайсе із своїм табуном?
— Може й знаю, — відповів голуб, — але тобі напевне не скажу.
— А мені й не цікаво, — мовив хитрий лис. — Я тільки маю до Аки одне доручення. Ти, мабуть, знаєш, що Мелар вийшов з берегів і руйнує все навколо. Отож лебеді, що живуть на озері, дуже бояться за свої гнізда, а їхній король Даклар чував про хлопчика, який летить разом з табуном і завжди знаходить добру раду для всіх тварин. Тому король послав мене з проханням, щоб Ака та хлопчик прилетіли допомогти лебедям.
— Я залюбки передам Аці Дакларове прохання, — сказав голуб, — тільки мене дивує, як той хлопчик зможе їм допомогти?
— Я теж не знаю, але кажуть, що він усе може.
— І ще мені дивно, що Даклар послав з дорученням до гусей лиса, — додав Агар.
— Правда твоя, ми вороги, — відповів Сміре .солодким голосом. — Та нічого не вдієш — в біді треба допомагати одне одному. А втім, краще не кажи, що це я передав тобі прохання лебедів. Бо Ака ще й не повірить.
2
Як тільки Ака дізналася, що лебеді просять її допомоги, вона відразу звернула на озеро, хоч їй туди було й не з руки.. Надвечір табун дістався до озера, і гуси на власні очі побачили, якого лиха накоїла там повінь. Вода позмивала лебедині гнізда, одні зовсім розвалила, інші поперевертала, скрізь валялися потовчені яєчка.
Усі лебеді скупчилися в одному місці, де берег був трохи вищий і захищав їх од вітру. Хоч якої шкоди завдала їм повідь, гордовиті птахи не скаржилися на свою долю.
— Нічого, — казали вони сусідам, — тут доволі хмизу й трави, зів’ємо собі нові гнізда.
Вони ні в кого не просили допомоги і навіть гадки не мали, що Сміре послав до них диких гусей.
На озері було десь із сотню лебедів. Вони розташувались, як велів звичай, — молоді й недосвідчені з боків, далі старші й поважніші, а на самій середині сидів їхній король Даклар, найстарший і наймудріший серед лебедів.
Ака з табуном опустилася неподалік від них. Вона була дуже здивована несподіваним проханням лебедів, потішена їхньою довірою і щиро хотіла допомогти їм.
Коли табун був уже близько від лебедів, Ака зупинилася й ще раз поглянула, чи гуси пливуть рівною низкою і на однаковій відстані одна від одної.
— Дивіться мені: пливіть рівненько й поважно, — звеліла вона, — не витріщайте очей на лебедів, ніби зроду не бачили
нічого гарнішого, і не зважайте на те, що вони вам казатимуть.
Ака не вперше зустрічалася з лебедями, і щоразу її приймали з пошаною, як птаху, що побачила світа. Однак їй завжди неприємно було пропливати між ними, бо супроти лебедів Ака здавалася собі ще сірішою й меншою. До того ж часом котрийсь із них дозволяв собі вголос зауважити, що дикі гуси, мовляв, не дуже вдалися на вроду. В такому випадку найкраще було прикинутися, що нічого не чуєш, і пливти собі далі.