«Сміре, напевне, побоїться підступити до людей», — міркував хлопчик.
Та невдовзі побачив, що помилився, — лис сподівався, що його вважатимуть за собаку, і підкрався *до подорожніх.
— Що це за пес учепився за нами? — сказав раптом один чоловік. — Ще вкусить!
Другий.чоловік теж зупинився й глянув на Сміре.
— Ану геть звідси! — крикнув він і так ударив лиса ногою, що той аж перекинувся.
Сміре трохи відстав, але наміру свого не кинув, а біг і далі назирці.
Скоро чоловіки дійшли до хутора й звернули на подвір’я. Нільс спершу хотів шмигнути з ними до хати, але враз побачив великого собаку, що вискочив з буди привітати господаря. Тоді хлопчик передумав і залишився надворі.
— Слухай, песику, — сказав він стиха, як тільки чоловіки зачинили за собою двері. — Чи не допоміг би ти мені спіймати лиса?
Собака погано бачив.у темряві, а до того ж був злий, як кожний пес, що його тримають на прив’язі.
— Спіймати лиса? — люто загавкав він. — Хто там глузує з мене? Ану підійди сюди, я тобі покажу такого лиса, що довіку пам’ятатимеш!
— А я тебе не боюся! — мовив Нільс і підійшов до самої буди.
Коли собака побачив його, то так здивувався, що відразу замовк.
— Я Нільс Гольгерсон, що подорожує з дикими гусьми,— сказав хлопчик. — Хіба ти не чув про мене?
— Чув. Щось про тебе цвірінькали горобці, — мовив собака. — Казали, що ти хоч і маленький, а робиш великі діла.
— Досі мені щастило, — сказав хлопчик. — Та ось тепер я пропав, якщо ти не допоможеш. За мною женеться лис Смі-
ре. шн сховався за хатою і тільки чекає, щоо я відійшов від твоєї буди.
— Справді, я чую його дух, — мовив пес. — Зараз ми його проженемо.
І собака рвонувся на ланцюгу, люто гавкаючи.
— Ну, тепер той Сміре цієї ночі і близько сюди не поткнеться, — сказав нарешті він.
— На жаль, це такий лис, що не злякається твого гавкоту, — мовив Нільс. — Він скоро знову буде тут. Та це й добре, бо я хочу, щоб ти його неодмінно спіймав.
— А, то ти глузуєш з мене! — загарчав собака.
— Та ні ж бо, — сказав хлопчик. — Ось зайдімо до буди, я навчу тебе, як це зробити.
Нільс і собака сховалися в буді й довго тишку-валися.
Та ось Сміре визирнув з-за хати. Скрізь було тихо. Тоді лис сів так, щоб прив’язаний пес не зміг досягти його, і став міркувати, як виманити хлопця з буди.
Собака виглянув надвір і крикнув:
— Тікай звідси, бо як вийду, то полатаю тобі боки!
— Щоб тобі не було нудно, я ладен сидіти тут цілісіньку ніч, — солодко відповів лис.
— Іди геть, — грізно загарчав собака, — коли не хочеш, щоб це були твої останні лови!
Та лис тільки зуби вищирив.
— Я знаю, доки сягає твій ланцюг! — глузливо сказав він.
— Ну, тоді нарікай на себе, — мовив пес і одним стрибком опинився біля Сміре.
йому неважко було наздогнати лиса, бо Нільс зняв із нього нашийника.
. Лис не довго боронився. За мить собака вже звалив його на землю, придавивши лапами, потім схопив зубами за горло й поволік до буди, де Нільс тримав напоготові нашийника.
— Лежи тихо, бо перекушу горлянку! — гримнув собака на лиса, коли той пробував вирватись.
Нільс надів на Сміре нашийника, стягнув його, щоб лис не випручався, і застебнув пряжку.
— Ось так, Сміре. Гадаю, що з тебе вийде непоганий сторож, — сказав Нільс.
І, подякувавши собаці за допомогу, він пішов собі до гусей.
ї
 |
|
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ |
ЩАСЛИВЕЦЬ І НЕВДАХА 1
н абридло воронові Батакі жити з розбійницькою ватагою Фрумле-Друмле. Терпів він, терпів, а тоді залишив своїх родичів і оселився сам у Рудняній окрузі.
Батакі любив усілякі таємниці, над якими можна було б помізкувати, отож він і вподобав цю місцевість. Бо в Рудняній окрузі на кожному кроці траплялися різні дива. То він заглядав у стару шахту — величезну дірку, що вела в глиб землі, і йс$му кортіло залізти в темні глибокі нори, то його вражали високі купи шлаку та зруйновані будівлі, то дивувало, що в одних озерах вода червона, а в інших ясно-жовта.
Але найбільше вабила ворона «сірчана кухня» — старий зруйнований будинок, де колись варили сірку. Це була посіріла
від часу споруда, без вікон, з самими тільки невеличкими бійницями, що були завжди щільно зачинені дерев’яними віконницями. Батакі ще ні разу не пощастило зазирнути до «сірчаної кухні», і від того вона здавалася йому ще таємничішою. Ворон стрибав по даху і шукав бодай якої щілини або сідав на край високого димаря й пильно вдивлявся в темний отвір.