Він дочитав рукопис до кінця і вигукнув:
— Це ж чудова річ! Як тільки її надрукують, Невдаха стане знаменитий! О, як добре, що я перший скажу йому це!
Щасливець склав аркуші на купку і ще довго сидів біля столу, перебираючи в думках те, що вичитав у рукописі. І тільки як на башті почали бити дзигарі, він отямився й згадав, що має йти на екзамен.
— Ох лихо! Ще спізнюся! — занепокоївся він і кинувся до комірчини одягатися.
Поспішаючи, Щасливець забув зачинити за собою двері, а коли похопився й вернувся зі сходів, то мало не заплакав з горя. Надворі було вітряно, тож протяг підхопив зі столу аркуші, війнув ними, і студент побачив лиш, як вони літають аж ген-ген над сусідніми дахами.
Щасливець кинувся ловити аркуші, але в кімнаті їх залишилося не більше десятка. Він вихилився з вікна поглянути, куди вони падають, і раптом помітив чорного ворона, що дивився на нього і ніби посміхався.
— Отакий я роззява! — мовив студент. — Навіть ворон і той сміється з мене!
І він сумний пішов на екзамен. З думки йому не сходив рукопис.
«Невдаха говорив, що просидів над своєю працею п’ять років і наново вже не зміг би її написати. Що ж я тепер скажу йому?»
Щасливець сидів перед професором, а думав про своє і відповідав не до ладу. Професорові врешті урвався терпець. Він поставив студентові двійку і прогнав з екзамену.
Вийшов студент на вулицю і ще дужче зажурився. Він не здав екзамену, чужу багаторічну працю пустив на вітер. Що ж тепер робити? Як сказати Невдасі правду? Та й чи ж він повірить йому?
І раптом Щасливець зустрів того, про кого думав. Він не хотів казати Невдасі, що сталося, бо все ще сподівався познаходити аркуші рукопису, а тому мовчки поминув його. Проте Невдаха цілий ранок не міг знайти собі місця, нетерпляче очікуючи, що скаже про його працю Щасливець. І коли той ані словом не згадав про неї, Невдаха зовсім занепав духом. Він схопив Щасливця за рукав і схвильовано спитав:
— ‘Скажи, будь ласка, чи ти проглянув уже мою працю?
— Ні, ще не проглянув, — збрехав Щасливець.—Я сьогодні ходив на екзамен і провалився.
Але Невдаха подумав, що Щасливець просто не хоче
його засмучувати. Він зблід, і серце в нього болісно стис-лося.
— Слухай, що я тобі скажу, — тремтячим голосом мовив Невдаха. — Коли моя праця нічого не варта, тб спали рукопис, я не хочу більше його бачити.
І він повернувся й швидко подався геть.
Щасливець хутко заніс книги до своєї кімнати і'відразу .ж вирушив на пошуки рукопису. Він обходив майдани, вулиці, парки, заглядав на подвір’я, навіть вийшов за місто, та все дарма — не знайшов жодного аркуша.
Стомлений і зажурений зайшов він увечері до їдальні, де харчувалися студенти.
* — Ти знаєш, що Невдаха захворів? — спитав один із друзів. — Лежить блідий як смерть, аж глянути страшно.
Щасливець, почувши таке, негайно побіг до Невдахи і справді застав його ледь живого.
— Я прийшов поговорити з тобою про рукопис, — сказав він. — Такої цікавої праці мені ще ніколи не доводилось читати.
Невдаха кволо підвівся на ліктях і запитливо глянув на Щасливця.
— Чого ж тоді ти сьогодні уникав мене? — спитав він.
— Я був у поганому гуморі, адже мене прогнали з екзамену, — сказав Щасливець. — Та й не гадав, що моя думка так багато важить для тебе. Бо твій рукопис не потребує нічиєї хвальби.
Хворий пильно дивився на Щасливця і дедалі більше переконувався, що той хоче щось від нього приховати.
— Ти кажеш, аби потішити мене, тому що я хворий, — врешті мовив він.
.— Та ні ж бо. Твоя праця справді дуже цінна.
— То ти не спалив рукопису?
— Звичайно, ні! — сказав Щасливець.
— Тоді віддай його. Інакше я тобі не повірю, — мовив хворий і стомлено відкинувся на подушку.
І Щасливцеві довелося признатись, як він забув причинити двері і вітер розвіяв майже весь рукопис. Він картав себе за те, що завдав Невдасі такого горя.
Коли він скінчив, хворий гірко усміхнувся:
— Ти дуже ласкавий до мене, але не треба розповідати казок. Я знаю, що ти виконав моє прохання і спалив рукопис,
бо він нічого не вартий. А тепер побачив мене хворого і боїшся, що я не витримаю гіркої правди.
Хоч як Щасливець переконував Невдаху, той його навіть не слухав.
Того вечора Щасливець довго не міг заснути — все міркував, як зарадити лихові. Тільки геть по півночі його нарешті здолав сон.
З
Тим часом Нільс прилетів на голубі до «сірчаної кухні», відчинив віконниці й випустив Батакі. Зраділий ворон хотів якось віддячити своєму рятівникові. Він завів розмову про те, що чув про один випадок, коли зачарований хлопчик знову став звичайний на зріст, і може розповісти Нільсові, що для цього треба зробити. Батакі думав, що Нільс дуже зрадіє, але той спокійно відповів, що й сам знає, як може зняти з себе чари: мусить пильнувати, щоб гусак Мортен щасливо долетів до Лапландії, і повернутися з ним додому.