Врешті він трохи заспокоївся, але ще довго не зважувався глянуґи вниз. Він був певний, що як тільки гляне, то відразу ж упаде на землю.
Кінець кінцем Нільс таки змусив себе подивитися вниз. І йому здалося, що під ним розстелена величезна плахта, геть уся то в більших, то в менших чотирикутниках.
— Пробі, куди я попав? Що то за така величезна плахта? Я такої ще ніколи не бачив! — сказав він сам до себе, не сподіваючись, що йому хтось відповість.
Однак дикі гуси, що летіли поряд нього, загелготали;
— Поля та пасовиська! Поля та пасовиська!
І тоді Нільс і сам збагнув, що то земля здавалась йому згори величезною картатою плахтою: він зрозумів, чому вона така строката. Ясно-зелені чотирикутники хлопчик упізнав найшвидше — то була озимина, що під снігом зберегла свій ясно-зелений колір. Жовто-сірі клітини — то ще не зорана з минулого літа стерня, брунатні — лани, засіяні конюшиною, а чорні -— голі пасовиська або зоране поле. А оті темно-руді чотирикутники з жовтими краями? Ну, звісно, це букові ліси. Адже старі буки, що ростуть посеред лісу, взимку голі, а молоді, по краях, зберігають сухе жовте листя до самої весни. Темні чотирикутники з сірими плямами посередині — то великі садиби з почорнілими солом’яними стріхами та бруковани-ми подвір’ями. А зелені клітини з темними краями — сади з галявками. Галявки посередині вже вкрилися травою, а дерева й кущі по краях ще стояли голі.
Хлопчик мимоволі засміявся — надто кумедною здавалася згори земля.
Але дикі гуси з докором сказали йому:
— Родюча, добра земля! Родюча, добра земля!
Нільс відразу споважнів.
«Як я можу сміятися, коли мене спіткало таке лихо!» — подумав він.
Якийсь час хлопчик зоставався похмурий, але потім знову засміявся. Адже йому ще ніколи не доводилося бувати так високо. І як же гарно летіти!
Коли хлопчик трохи звик і вмостився зручніше, то помітив, що в небі дуже багато перелітних птахів. Вони линули табунами і перегукувалися.
— О, ви теж сьогодні перелітали море? — питали одні.
— Як бачите, — чулося у відповідь.
— Ну, як вам подобається цьогорічна весна?
— Немає жодного листочка, і вода в озерах холодна... Нільс помітив також, що гуси летіли не прямо, а кружляли над рівниною, ніби раділи, що знову повернулися до рідного краю, ніби хотіли привітати кожну садибу.
Коли гусям доводилось пролітати над подвір’ям, де походжали кури, вони питали:
— Як зветься садиба? Як зветься садиба?
Тоді півень витягав голову й відповідав:
— «Закамарок»! Як і торік, як і торік!
Здебільшого садиби називалися ім’ям господаря, але півні давали їм свої, влучніші назви.
З бідняцьких подвір’їв півні відповідали:
— Садиба зветься «Менше їж! Менше їж!»
А з найбідніших кричали:
— Це садиба «Ні зернини»!
Багаті хутори вони пишно величали «Морем зерна», «Яєчною горою» тощо.
А в панських дворах півні не завдавали собі клопоту вигадувати назву. Вони пихато горлали:
— Самим треба знати! Самим треба знати!
Найбільше дикі гуси раділи, коли бачили домашніх гусей.
Тоді вони сповільнювали лет і гукали:
— Ми летимо в Лапландію! Летіть з нами! Летіть з нами! А домашні гуси відповідали їм:
— Надворі ще зима! Ви надто поспішилися! Верніться! Верніться!
Дикі гуси спускалися нижче і кликали знову:
— Летіть з нами! Ми навчимо вас літати й плавати!
На такі образливі слова домашні гуси не озивалися.
Тоді дикі гуси спускались так низько, що мало не торка- лись землі, і враз шугали в небо, наче чогось злякавшись.
— Ой-ой-ой! — кричали вони. —Та це ж не гуси! Це мокрі курки! Це мокрі курки!
Домашнім гусям уривався терпець, і вони кричали:
— А щоб вас постріляли! Всіх до одної! Всіх до одної! Нільс сміявся, слухаючи це. Але потім згадував про своє
лихо і знову ставав сумний. Та ненадовго: надто гарно було летіти в небі на гусакові. Адже хлопчикові ще ніколи не доводилось подорожувати в такий спосіб!
Гусак Мортен дуже пишався з того, що летить над рівниною разом з дикими гусьми й кепкує з домашніх. Однак він був не, звичний до таких подорожей і після полудня відчув утому. Мортен намагався дихати глибше, швидше махати крильми, проте все одно почав відставати.
Дикі гуси, які летіли останні в ключі, помітили, що домашній не встигає за іншими, і стали гукати передній гусці:
— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! Білий відстає! Білий відстає!
— Скажіть йому, що швидко летіти легше, аніж повільно!
Почувши це, Мортен спробував летіти швидше, але це так стомило його, що він опустився до самих верхівок дерев, які росли на межах полів та пасовиськ.