«От халепа! І треба було цій старій навернутися мені саме такої хвилини!» — сердито мовив бондар.
Бабуся ступала повільно, спираючись на костур. Зненацька вовки завили. Кінь рвонувся уперед і промчав повз стару. Вона, певне, теж учула виття і здогадалася, що її чекає, тому що враз спинилася, роззявила рота, ніби хотіла щось крикнути, зняла вгору руки, проте ані крикнула, ані спробувала вчепитися в сани. Щось немов її скувало.
Бондар мав би бути вдоволений, він-бо знав уже, що врятується. Та серце його враз пойняв неспокій. Адже він усе своє життя прожив чесно, нікому не чинив кривди, а тепер хоче врятуватися, кинувши на смерть іншу людину.
«Ні, хай буде, що буде, а я не лишу стару вовкам на поталу», — мовив бондар сам до себе і натягнув віжки.
Йому насилу вдалося стримати коня, та врешті бабуся таки додибала до саней.
«Швидше, швидше! — гнівно закричав бондар: він сердився і на себе, і на неї. — Не сидиться тобі в хаті, стара відьмо. Через тебе пропав і я, і мій кінь».
Стара мовчала, бо звикла, що її всі лають, але бондар від того не подобрішав.
Кінь сьогодні пробіг п’ять миль, він уже й так стомився, а тут ще й ти втелющилася».
Сани скрипіли на снігу, та все одно було чути, як позаду біжать, хекаючи, вовки.
«Тепер нам кінець, — вів далі бондар. — І тебе я не врятував, І сам загину разом з конем».
Стара досі мовчала, але тепер озвалася:
«Не збагну я тільки, чому ти не скинеш свої діжки, щоб коневі було легше. Завтра ти сюди зможеш приїхати і позбирати їх».
Бондар аж підстрибнув: як йому досі таке не спало на думку! Він передав віжки старій, а сам похапцем став відв’язувати діжки і скидати їх на дорогу.
Вовки були вже біля саней, але як бондар скинув першу діжку, вони спинилися й почали її обнюхувати. А сани тим часом помчали далі.
«Коли й це не поможе, то я злізу, -— мовила бабуся. — Не гинути-бо нам усім. Я вже стара, то мене й не шкода. А поки вовки мене роздеруть, ти доїдеш до села».
Бондар саме вовтузився біля великої діжі, наміряючись її скинути. Коли він почув бабусині слова, то подумав: «Ні, не випадає посилати на смерть стару бабу, щоб урятуватися самому. Треба знайти якусь іншу раду».
Раптом він подивився на діжу й засміявся.
Бабуся злякано глянула на бондаря. Чи, бува, він не з’їхав з глузду, що сміється в таку страшну хвилину?
А бондар сміявся, бо знайшов дуже легкий порятунок.
«Слухай, стара, що я тобі скажу, — мовив він. — Жени мерщій коня до села, а я залишуся тут з вовками, накрившись
діжею. В селі ти збудиш людей, розповіси їм, що я сиджу серед поля із зграєю вовків, і попросиш, щоб вони прийшли мені на допомогу».
Бондар почекав, поки вовки знову наздогнали сани, тоді скинув на сніг діжу та й заліз під неї.
Діжа була важка. Вовки і стрибали навколо неї, і штовхали, і гризли зубами, та все марно. Бондар знав, що він у безпеці, тому спокійно чекав, поки надійде допомога з села. Радіючи, що зумів і сам урятуватися, і порятувати бабу, він сказав сам до себе: «Віднині, коли мені буде скрутно, я згадуватиму цю діжу. Не треба кривдити ні інших, ані себе, а завжди слід шукати якусь раду. І її можна знайти, якщо добре подумати».
На цьому Батакі скінчив свою розповідь. Проте Нільс уже мав нагоду пересвідчитися, що ворон дарма ніколи нічого не розказує.
— Цікаво, навіщо ти розповів мені про цього бондаря? — спитав він Батакі.
— Просто, як поглянув на той ліс, то й згадав про нього, — відповів ворон.
Та хлопчик йому не повірив. Батакі мовчав, тільки крутив головою на всі боки й кліпав очима. Врешті він озвався:
— Поки ми самі, я хочу тебе щось спитати. Коли той гном обіцяє зняти з тебе чари?
— Він поставив умову, щоб я повернувся додому разом з Мортеном.
— Та воно так. Але хіба ж ти захочеш скористатися цією умовою?
— А що в ній страшного?
— Невже Ака тобі нічого не казала? Вона ж сама була в гнома й розмовляла з ним.
— Ні, я про це не знав.
— Певне, Ака подумала, що краще тобі й не знати. Адже вона швидше захоче допомогти тобі, аніж Мортенові.
— Чого ти, Батакі, мене лякаєш? — з докором мовив Нільс.
— Я просто вважаю, що тобі слід знати правду. Адже гном сказав Аці, що зніме з тебе чари тільки тоді, як ти приведеш Мортена додому і твоя мати його заріже.
Нільс аж підскочив, такий був уражений.
— Це неправда! Ти навмисне хочеш подратувати мене, Батакі! — крізь сльози закричав він.
— Спитай сам у проводарки. До речі, он вона летить з табуном. Виходить, ми їх випередили. Ну, прощавай. Тільки не забувай того, що я тобі сьогодні розповів. Завжди, хоч як було б важко, можна знайти на свою біду раду, нікого не скривдивши. Щиро бажаю, аби тобі пощастило.