— Ако! Ако з Кебнекайсе! — знову гукнули останні в ключі гуси, бачачи, як білому доводиться важко.
— Чого вам іще? — нетерпляче спитала Ака.
— Білий спустився до самої землі! Білий спустився до самої землі!
— Скажіть йому, що високо летіти легше, аніж низько!— відказала проводарка, нітрохи не стишивши, лету.
Мортен хотів піднятися вгору, але так засапався,-що ледве дихав.
— Ако! Ако! — гукали задні гуси.
— Дасте ви мені спокій чи ні! — ще нетерплячіше мовила передня гуска.
— Білий падає! Білий падає!
— Хто не поспіває з табуном, хай собі вертається, так і скажіть йому! — крикнула Ака. Вона й гадки не мала летіти повільніше.
Мортенові було дуже прикро, що якраз тепер йому забракло сили і він не може показати диким гусям, що й домашні чогось варті. А найгірше те, що він пристав до табуна саме
цієї Аки з Кебнекайсе. Бо хоч він був і домашній гусак, але чував про Аку, проводарку диких гусей, якій уже було десь років сто. Вона тішилась такою шаною, що в її табуні збиралися найдостойніші гуси. А вже ніхто не ставився до домашніх гусей так зневажливо, як Ака та її табун. Тому Мортено-ві й хотілося показати, що він не гірший за них.
Гусак насилу тягся ззаду і міркував собі, чи йому летіти далі, чи, може, повернутися.
І тоді Нільс, що сидів у нього на спині, мовив:
— Любий Мортене, ти ж сам добре знаєш, що ніколи досі не літав і не подужаєш добратися з дикими гусьми аж до Лапландії. Чи не краще вернутись додому, поки ти не знесилився вкрай?
Мортен і так ледве терпів хлопця, а почувши таке, зовсім скипів.
— Писни мені ще хоч слово, — засичав він, — і я скину тебе в перше ж глинище!
Злість додала гусакові сили, і він так рвонувся вгору, що майже догнав табун.
Звісно, надовго в нього запалу не вистачило б, але, на щастя, вже вечоріло, сонце сідало за обрій, а з заходом сонця спустилися на землю й дикі гуси.
Так Нільс із Мортеном опинилися на березі Вомбського озера.
«Певно, ми тут заночуємо», — подумав хлопчик і зіскочив додолу.
Він стояв на вузькому піщаному березі. Зима тут відступала повільно. Озеро було вкрите потемнілим льодом, зораним численними розколинами. Тільки коло берега чорніла широка смуга води. Від озера віяло пронизливим холодом.
До берега, де спинились гуси, підступав сосновий бір. Він, здавалось, притягав до себе зиму, бо під деревами лежав ще твердий, як крига, сніг.
Нільс мав таке почуття, ніби попав у дику глушину, де панує вічна зима, і йому стало так страшно, що він мало не заплакав.
Хлопчикові хотілося їсти. Адже він цілісінький день не мав ні крихти в роті. Та де йому взяти їжі? Хіба ранньої весни у лісі знайдеш хоч ягоду? І хто дасть йому притулок? Хто постеле ліжко, зігріє, захистить від диких звірів?
Тим часом почало смеркати, в лісі щось зашелестіло, затріщало.
Нільса охопив жах, і він мимоволі оглянувся на свого приятеля. Адже він нікого тут не мав, крім гусака.
І тоді хлопчик побачив, що Мортенові ще гірше, ніж йому. Гусак і досі лежав на тому місці, де сів, і, здавалося, конав.
Він схилив голову до землі, заплющив очі, в грудях йому хрипіло.
— Любий Мортене! — мовив хлопчик. — Спробуй ковтнути води! До озера всього два кроки.
Але гусак і не поворухнувся.
Досі Нільс жорстоко поводився з тваринами, гусакові теж від нього перепадало, однак тепер Мортен був його єдина опора, і хлопчик боявся її втратити. Він заходився тягти й штовхати гусака до озера. Птах був важкий, великий, але кінець кінцем Нільсові таки пощастило упхнути його у воду.
Якусь мить Мортен лежав нерухомо, а тоді враз розплющив очі, підвів голову і повільно поплив між зарості.
Дикі гуси спустилися трохи віддалік і відразу ж зайшли у воду, не звернувши уваги на хлопчика й гусака. Вони покупалися, почистилися й почали скубти водорості та мокрець.
Невдовзі підплив Мортен з окунцем у дзьобі. Він вийшов на берег і поклав рибинку перед Нільсом.
— Це за те, що ти допоміг мені добратися до води, — сказав він.
То було перше ласкаве слово, яке Нільс почув за цілий день. Він так зрадів, що хотів обняти гусака, але не насмілився. Щоправда, він ще ніколи не їв сирої риби, але треба звикати — іншої вечері не дістанеш.
Нільс помацав у кишені: ножик, як завжди, був там, прив’язаний шнурочком до гудзика, тільки він теж став зовсім маленький. Випадково в кишені виявилось кілька сірників.
Якусь мить хлопчик міркував, чи не запалити йому вогнища, але потім полишив цю думку, боячись налякати диких гусей. Він витяг ножика, почистив ним рибинку, і невдовзі від неї залишилися тільки кісточки.