Тільки Нільс сумував. Він сушив собі голову, як би відмовити Мортена повертатись назад у село.
— Знаєш що, Мортене, — врешті мовив він бадьорим голосом, — мені здається, що після такої чудової подорожі нам буде нудно сидіти вдома цілу зиму. Ось я й думаю, чи не податися, й собі з дикими гусьми за море.
— Що це на тебе найшло? — перелякався гусак. — Я вже довів диким гусям, що можу літати не згірше за них, і тепер не дочекаюся, коли вже повернуся додому.
Хлопчик замовк і подивився вниз на березов,і гаї та сади, що вже вбралися в осінні жовті й червоні шати.
— Я, мабуть, ще зроду не бачив такої краси, як сьогодні,— сказав по хвилі він. — Голубі озера, жовті ліси. Невже ти хочеш застрянути в селі і більше не побачити світа?
— Ти мусиш повернутися додому й край! Ад)ке батьки за тобою журяться. Пора їх утішити, — відрубав гусак.
Він ціле літо мріяв про ту урочисту хвилину, коли сяде на рідне подвір’я з гускою і гусятами на очах у кішки та всіх курей. І ось на тобі, Нільс не хоче повертатися!
— То тобі справді байдуже, Мортене, що ти більше не побачиш такої краси? — вів своєї хлопчик.
— Я волію дивитися на родючі ниви в Сконе, аніж на голі скелі хтозна-де! — сердито відповів гусак. — Але ти знаєш сам, що коли тобі заманеться летіти далі, то я тебе не залишу.
— Я й сподівався почути це від тебе, Мортене! — радісно сказав Нільс.
Після розмови з Мортеном Нільс повеселішав і знову став з цікавістю дивитися вниз.
— Де ми вже летимо? — спитався він.
— Над Богусландією, — відповіли гуси. — Он там — Бо-гусландська затока, де живуть відважні рибалки.
Земля в Богусландії кам’яниста, неродюча, зате все, що треба людям, дає море. Однак воно не легко розлучається з своїми скарбами. Той, хто хоче з нього жити, мусить знати всі фіорди й шхери, всі течії, кожний камінь на морському дні. Він мусить уміти вести свого човна і в бурю, і в туман, знаходити найтемнішої ночі свій берег, угадувати погоду, терпіти холод і дощ. А насамперед він повинен мати мужнє серце, щоб кожного дня виходити на двобій з морем. Бо інакше море проковтне його без жалю.
Нарешті гуси завернули в шхери й отаборилися на ніч. Хлопчик глянув на червоне сонце, що сідало за обрій, і йому
стало трохи спокійніше на серці, бо сонце немов сказало йому^ «Не журися, Нільсе, адже мандрувати світами разом зі мнонй теж не зле».
Гуси відразу поснули, але опівночі, коли на небі зійшов повний місяць, стара Ака прокинулась, стріпнула з'себе сон і збудила ще шестеро найповажніших у табуні гусей. Потім вони всі разом підійшли до хлопчика й стали термосити його дзьобами.
— Що сталося, матінко Ако?—спитав переляканий Нільс.
— Нічого страшного, — відповіла проводарка. — Просто ми, семеро найстаріших гусей, захотіли трохи погуляти над морем і надумали, що й ти теж залюбки полетиш з нами.
Хлопчик знав, що Ака не запросила б його без поважної причини, та ще й серед ночі, однак не став допитуватись. Він умостився в неї на спині, і гуси подалися над морем. Вони поминули кілька малих острівців неподалік від берега і попрямували до купи скель, що стриміли серед затоки. В місячному світлі Нільс бачив, що з заходу вони вигладжені хвилями до блиску. Ака звернула до одного з острівців, і гуси сіли.
Як тільки хлопчик зліз на землю, то помітив прямо перед собою щось схоже на великий гостроверхий камінь, та наступної миті він зрозумів, що то ніякий не камінь, а птах-хижак. «Невже гуси зважились сісти поряд із своїм найбільшим ворогом?» — подумав Нільс. Та цієї миті птах підлетів ближче, і хлопчик упізнав Горго.
Очевидно, Ака й Горго призначили тут зустріч, бо вони не здивувалися, побачивши одне одного.
— А я й не сподівалася, Горго, що ти прилетиш сюди раніше за нас, — мовила Ака.
— Я прилетів увечері, але що з того, коли нічого не домігся, — відповів орел.
— Я певна, Горго, що ти зробив усе можливе, — мовила Ака. — Проте нехай Нільс спершу допоможе мені знайти одну річ, а потім уже розповіси, як тобі повелося. Ходи-но сюди, Нільсе, — покликала гуска хлопчика.
Нільс, що тим часом збирав на піску мушлі, підбіг до проводарки.
— Ти, певне, дивуєшся, що ми зробили такий гак і завернули аж у Богусландію? — спитала вона.
Та трохи дивуюся, — відповів хлопчик. — Однак, мабуть у вас є на те поважна причина.
— Так, причина справді є, — мовила Ака. — Але боюсь, що ми дарма сюди залетіли, бо щось не бачу того, що хотіла
знайти. Багато років тому, — вела вона далі, — нас, найстаріших тепер у табуні гусей, буря занесла в море аж до цих скель. Кілька днів нам довелося переждати тут негоду. Ми були голодні і якось вийшли пошукати собі поживи. Не зназнайшли ми жодної травинки, але натомість побачили кілька повних торбинок, присипаних піском. Певне, в торбинках зерно, подумали ми і заходилися роздзьобувати дірки. Та з торбинок посипалося не зерно, а червінці. Ми залишили їх, бо ж нам, гусям, не треба золота.