На обличчі його виобразилося остаточне здивування. Нерозуміючими очима, безпорадно, враз утративши всю свою переможність, — чоловік з портфелем дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці, намагаючись відтягнути назад свою собаку. Коло них спинилося ще кілька людей — здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:
— Та що це, сниться, чи що?
— А ви спробуйте, може, пройдете…
— Якесь господнє чудо, неначе ангел став з мечем…
З середини вулиці вже наближався міліціонер. Він ішов упевненою ходою господаря вулиці, якому мусить підкорюватися все — від пішохода до найрозкішнішого автомобіля.
Академік Антохін зітхнув:
— Неймовірно… електричне поле такої потужності!
— Як бачите, Іване Петровичу, — весело відгукнувся Містер-Пітерс, старанно скеровуючи рефлектор.
Решта професорів мовчала, уважно дивлючись у вікно.
Міліціонер спокійно наблизився до невеличкого натовпу, звідки доносилися вигуки здивування.
— Що трапилося, громадяни?.. — спитав він ввічливим, але крижаним голосом.
— Ось зараз додасть «розійдіться», — прошепотів Ромі Олесь, ховаючи посмішку.
— Що трапилося, громадяни? — повторив міліціонер. — Ану, прошу, розійдіться, не заважайте рухові.
Рома пирснув сміхом, почувши, як здійснилося передбачення Олеся, але відразу ж спинився. Бо на нього озирнувся злісним поглядом сам професор Терещенко.
— Тихше, прошу, — прошипів він, — ви заважаєте, товаришу!
А на вулиці відбувалося таке. Чоловік з портфелем докладно з’ясував міліціонерові, що саме трапилося і чому він позбавлений можливості виконати розпорядження господаря вулиці й «розійтися»: адже його шлях вздовж вулиці чомусь закритий, все одно, як і шлях громадянки, що йшла йому назустріч. Громадянка ж тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собаку, якій, очевидно, дуже сподобалися приступки біля ніг чоловіка з портфелем.
Міліціонер скептично подивився на обох: він аж ніяк не прихильний був вірити в чудеса. Його зіркий огляд упав на собаку.
— От ви кажете, що пройти тут не можете, — сказав він іронічно, — а як же ваша собака пройшла?..
Чоловік з портфелем зніяковів: дійсно, стан виходив дурний. Собака пройшла, а людина не може! Проте, соватися ще раз він не хотів.
— Не знаю, товаришу міліціонер, собака дійсно пройшла. А от спробуйте ви, — уклонився він.
Саме цієї миті почувся зойк. То академік Антохін, забувши обережність, забувши про випромінювання, що проходило повз його голову крізь вікно, посунувся у вікні на середину. І відразу ж проміння дало себе почути. Одне пасмо, сиве пасмо волосся академіка Антохіна враз покоричнявіло. Вухо під ним почервоніло — і академік відстрибнув назад, на середину лабораторії, тримаючись за опечений бік обличчя.
Містер-Пітерс швидко повернув рефлектор ліворуч:
— Іване Петровичу, пробачте…
— Ви не винні, товаришу, не винні, — мимрив академік, розтираючи червоне вухо, — то я сам, я сам…
А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед. На нього остовпіло дивилися і чоловік з портфелем, і громадянка з собакою, і весь натовп. Бо міліціонер спокійно пройшов від чоловіка з портфелем до громадянки, повернувся, пройшов назад, прочитавши ще й текст афіші. А повернувшись, він сказав презирливо:
— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилось. Проходьте, проходьте!..
Він пішов назад, на середину вулиці. Чоловік з портфелем, механічно переступаючи з ноги на ногу, сунув уперед. Громадянка з собакою йому назустріч, безпорадно оглядаючись на дивне місце тротуара. Помалу розійшлися й усі свідки чудесної події — всі, крім тих, що спостерігали цю подію з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на експеримент. Академік Антохін потирав руки й повторював:
— Такої потужності, га?.. Такої потужності…
Професори стримано гули, як збентежені бджоли. Сам Андрій Антонович, славнозвісний Андрій Антонович із шваброю в руках, був здивований вкрай. Такого він не бачив ще за все своє життя….
Рома нахилився до Олеся й спитав його:
— Слухай, я тільки ось чого не розумію…
— Ну?
— Та ти не нукай, ти краще вислухай. Чому це та погана собачка на ланцюжку змогла пробігти просвітлювану зону — і проміння її не спинило? От дивно, немов би вона у панцері якомусь була…