— Та за який час? За місяці. А тут усього за шість тижнів. Я ж сказав.
— Не сказав ти… Себто, ні, все сказав, усе, — збентежився Данило Якович, помітивши, як знов нахмурився Містер-Пітерс.
Данило Якович навіть рукою махнув на нього. Відійшов убік, до стола, де Рома та Рая розкладали касети й інші прилади, подивився на них, почухав потилицю і сказав, обережно озираючись на Містера-Пітерса:
— Гарячий він у вас… той, як його… запальний якийсь…
Рома усміхнувся, згадавши про безконечні «фуули», які він щодня діставав від Містера-Пітерса. А Рая гордо відповіла:
— Але ж він правий. Знаєте, Данило Якович, ультракороткі хвилі — це таке дивне явище. Ось, наприклад…
— Е, ні, пробачте, мені час уже йти, — злякався Данило Якович, поспішно виходячи з лабораторії, — ви тут по черзі мені лекції читатимете, а в мене як не як, є ще інші справи. Ви краще починайте зерно просвічувати, година не чекає…
І він вийшов під звуки веселого сміху. Усміхнувся й Містер-Пітерс. Але відразу ж таки він знов посерйознішав. На хвилину він задумався, потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів:
— А ну, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файф міньют, усього п’ять хвилин. Треба точно встановити, хто з нас що робитиме тут.
Всі подивилися на нього із здивуванням: як так установити? Адже цілком і добре відомо, хто яку мав професію? Проте, Містер-Пітерс говорив далі:
— На мою думку, я правильно розумію Івана Петровича. Найголовніше з тих завдань, які ми зараз маємо, це просвічувати зерно. Олесь має починати. Перед ним багато роботи. А втім, сам він не встигне все зробити. Ми по черзі допомагатимемо йому. Решта робіт поки що піде в другу чергу.
— Мої кролі в другу чергу? — здивовано й жалібно вимовила Рая, нахиляючи голову.
— Мої продукти… в другу чергу? — перепитав Рома.
— Так, у другу. А так само кури, і яйця, і корови, і всяка інша худоба, інші тварини. Насамперед зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби засівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Олесь візьметься до роботи сьогодні ж. А я пішов поговорити з директором. Ромо, ти, мабуть, підеш зі мною. Вам, Раю, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. А Олесь готуватиметься. Пішли.
Дивно, але ніхто й не подумав здивуватися з приводу того, що Містер-Пітерс несподівано взяв на себе функції розпорядчика й головного начальника. Може, сталося це тому, що такий стан був обумовлений всіма попередніми подіями. Кому ж, дійсно, як не шановному винахідникові й конструкторові нового генератора й слід було взяти на себе такі права?..
Поважно крокував Містер-Пітерс двором у супроводі Роми. Вони йшли мовчки, мимохіть поглядаючи по сторонах. Чи цікавився справді чимсь гордий Містер-Пітерс — невідомо; проте, Рома з інтересом оглядав радгоспівські будівлі, сільськогосподарський реманент і машини, які вони натрапляли на своєму шляху. Рома не дуже часто бував на селі. Головний продукт сільського господарства, що його добре знав і любив Рома (крім свіжого й запашного хліба, звісно), була сметана. Отже, і тепер Рома з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська і поважно переступали з ноги на ногу, несучи повне густого молока вим’я.
— Добрі корівки, добрі… — почав Рома.
Але, подивившися на Містера-Пітерса, відразу замовк, бо той дивився зовсім у протилежний бік. Простеживши за його поглядом, Рома побачив, як біля одного з будинків проходила невисока дівчина у червоній сукні й білій пов’язці на голові. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, з любов’ю погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої косинки вибивалося чорняве блискуче волосся.
— Еге, — промурмотів Рома, — так ось чого замислився шановний Містер-Пітерс. Розумію, розумію, — і він іронічно посміхнувся.
Аж дівчина повернула до них своє обличчя — і іронічна усмішка збігла з обличчя Роми. Рот його залишався відкритим — і тільки очі розгублено моргали. Бо й справді тут було на що подивитися…
Як описувати жіночу вродливість? Які фарби для цього треба мати, яке перо і яке чорнило?..
Скажемо просто: це була дівчина незрівняна. Чорне блискуче волосся оздоблювало її правильної форми обличчя засмаглої повнокровної і жвавої українки. Простий тонкий ніс стояв на своєму місці, над червоними губами, що поряд із ними зблідли б від заздрості найспіліші черешні. І білі, сліпучо білі зуби, які на мить показалися, коли дівчина, помітивши хлопців, швидко усміхнулася, мигнула довгими й загнутими вгору віями — і зникла.