Містер-Пітерс повернувся до Ганни:
— Готово! Пішли.
Він узяв другий прилад, і вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й спитала непевно:
— А двері ви не замикатимете? Адже хтось може увійти й завадити?..
— Так це ж мені й потрібно, щоб хтось увійшов. Ми з вами все побачимо — і хто увійде, і що він робитиме в лабораторії, — весело відповів Містер-Пітерс. — Проте, куди б нам піти?.. Щоб недалеко і ніхто не заважав?.. А, підемо до клубу. Там зараз нікого немає. Правда?
— Правда, — погодилася Ганна.
Проте, дійти до клубу без перепон їм не пощастило. Біля самих дверей клубу їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним був Олесь, — похмурий і втомлений, Данило Якович щось говорив Олесеві, але, побачивши Містера-Пітерса, звернувся до нього:
— Ага, і ти, голубе мій, тут. Так от, слухайте разом мої висновки.
А що Містер-Пітерс на нього здивовано подивився — які, мовляв, висновки? — то Данило Якович додав:
— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому масштабі. Як просвітлювати, так усе підряд. Нема того, щоб усе як слід випробувати, а отак — нашвидку. Досить! Он, корови досить спробували вашу систему, досі ніяк не заспокоюються, ллють молоко, як очманілі. Ми обговорили все це. І вирішили остаточно; ніяких експериментів без мого дозволу на кожен раз. Я так без худоби залишуся, ось що. Зрозуміло?
Олесь винувато опустив голову. Сперечатися не можна було. Це відчув і Містер-Пітерс: дійсно, захопилися… Він чесно відповів:
— Зрозуміло. Так і буде, Данило Якович. Тільки…
— Що?
— Тільки згодом ви побачите, що все буде, як слід…
— Та цього я й без тебе певен. Ач, Америку відкрив. Ні, ти мені зроби все як слід — і без усяких там непорозумінь, помилок, чи як там ти, Олесь, казав?.. Без непередбачених наслідків? Так, так. Ну, йдіть. А це що? — звернув він увагу на телевізор.
— Так, прилад один — неохоче відповів Містер-Пітерс.
— Просвічувати щось? — підозріло спитав Данило Якоиич.
Брови його загрозливо зсунулися.
— Ні, ні, — заспокоїв його Містер-Пітерс, — це для зв’язку.
— Ну, тож-то, дивись мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж таки листа напишу про все, — погрозив Данило Якович.
Проте, Містер-Пітерс вже ніби не чув нічого: він поспішав до клубу, обережно несучи телевізор.
12. ТЕЛЕВІЗІЯ І ДІАЛЕКТИКА
Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого розмовника — старого Потапича, сторожа радгоспу. Того самого Потапича, що вже не один раз із заздрістю поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича, не один раз уважно слухав авторитетні пояснення власника кучерявої шевелюри з цього приводу — і не один раз гірко похитував головою, не розуміючи нічого. Про що саме просив Потапич Андрія Антоновича, — ми не знаємо. Відомо лише, що Андрій Антонович відмовлявся уже не раз і не два. Проте, Потапич наполегливо продовжував прохати. Відбулася така розмова:
— Попроси піди когось з них, — суворо порадив Андрій Антонович.
— Бач, соромно мені, — заперечив Потапич, погладжуючи засоромлено лисину.
— Та вони добрі хлопці…
— Не з руки воно, просити їх, — вів своє Потапич.
— Ні, не моє те діло.
Потапич хитро примружив ліве око:
— А моя стара такі вареники готує, те-те-те… І на тебе чекає, їй-право…
— Ні… хай йому біс.
Проте, Потапич помітив певну зміну інтонації.
— Вона, чуєш, Антоновичу, каже, і горілки трохи припасла…
Андрій Антонович замріяно прикрив очі; м-да, справа серйозна, нічого не скажеш. Чарка горілки перед варениками — це така обставина, що на неї не можна не зважити…
Розмова тривала по тому не довго. Андрій Антонович, все ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, зауважив:
— Не знаю, що з тобою і робити… Хіба ходім, подивимося. Там побачимо…
Ось внаслідок чого рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапич ішли рядком, про щось таємниче радячись. Вони простували до лабораторії. Саме тоді побачив їх Рома, що поспішав кудись у своїх справах. Рукав його піджака був залитий молоком, очі втомлені.
— Тетяну Гаврилівну не бачили, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.