— А звісно…
— Так от, навряд чи сам Гурвіч зміг би вам сказати щось цілком перевірене не тільки про властивості його мітогенетичного проміння, а й взагалі про природу його. Бо це ще не встановлено.
— Ти скажи їй ще про проміння вмираючої істоти, — зауважив Містер-Пітерс, з задоволенням спостерігаючи, з якою цікавістю слухала Ганна експромтного лектора. — Розкажи їй про те проміння смерті…
— Що таке? — широко відкрила очі Ганна. — Яке проміння смерті?..
— Ні, не зовсім так. Промінням смерті ми звикли називати в легкої руки винахідника Метьюса таке випромінювання, що вбиває все на своєму шляху. Додамо — ніби вбиває. Бо всі газетні повідомлення про це дуже скидалися на вигадку. А Містер-Пітерс має на увазі зовсім інше: випромінювання вмираючою істотою невідомих коливань. Це явище відкрите нашими радянськими вченими. Найпростіший дослід в цій галузі ставиться так. Беруть культуру дріжджів, поруч із нею ставлять особливу фотопластинку. І коли влити до культури дріжджів якусь отруту, що вбиває дріжджі, — на пластинці з’являються сліди невідомого випромінювання. А окремо ні дріжджі, ні отрута такого сліду не дають. Що то за випромінювання — поки що не знає ніхто…
— Ой, як же цікаво, — задумливо проговорила Ганна, — ні, дійсно, багато ще таємниць у природі…
— І все-таки, Олесю, повертай до нашої справи. Адже так ще скільки хоч часу можна говорити про наукові новини, — подав репліку Містер-Пітерс.
Ми не знаємо, може й справді хотілося йому тримати розмову в межах радіотехніки. Проте, підозрілим було те, що Містер-Пітерс почав якось непохвально поглядати на рум’янець, який вкрив щоки Ганни, що з цікавістю слухала Олеся. А як додати, що Олесь і собі наче з приємністю дивився в глибину чорних очей, які стежили за кожним рухом його губ, — то ми можемо простити Містеру-Пітерсу нечемність його репліки. Зрештою, хай той, хто не має вини, кине перший в нього камінь. Ми особисто відмовляємося це зробити.
Олесь здивовано подивився на Містера-Пітерса, але стримався. Він спокійно продовжував:
— От, і з нашим промінням так. Ми далеко не все ще знаємо про нього. Але я певен, що в певних умовах від нашого генератора можна дістати цілком протилежні впливи. Ось приклад. Я просвітлюю зерно. Активізую його, воно проростатиме швидше, буйніше, воно під впливом нашого проміння немов заряджується новою й могутньою життєвою енергією. Так. А разом із тим — всі шкідники, що були в зерні, за той же самий час вмирають. Для нашої мети це, звісно, дуже добре. Але чому проміння активізує зерно, вбиваючи водночас шкідників, які ховаються в зерні?.. Ану, Ганно, здогадайтесь.
Ганна безпорадно поглянула на Містера-Пітерса:
— Мабуть, тому, що… що ці шкідники малесенькі…
І вона зовсім почервоніла і навіть опустила вниз очі.
Містер-Пітерс аж крекнув з досади: і навіщо, мовляв, я запросив цього хлопця читати їй лекцію? Проте, Олесь уже зраділо відповідав Ганні:
— Так, так, хоч і не зовсім науково висловлено, а втім — правильно. Саме тому, що ці шкідники мікроскопічні, а експозиція й інші чинники просвічування добрані так, щоб впливати на більші речі. Ми просвічуємо зерно, скажімо, півхвилини. Протягом перших кількох секунд зерно майже не помічає цього впливу. Але бактерії, мікроорганізми, зародки шкідників — вже помітили; коротеньке просвічування протягом кількох секунд їх активізувало. І якби ми на тих кількох секундах спинили дію проміння — всі ті бактерії, мікроорганізми й зародки шкідників активізувалися б, набули могутньої нової життєвої енергії. Але ми цього не робимо, ми просвічуємо зерно далі. І дальший вплив ультракоротких хвиль уже не активізує мікроорганізми. Він починає їх убивати. Вони вмирають один за одним. І коли ми приходимо до кінця нашої експозиції, до кінця строку просвічування зерна, то всі шкідливі мікроорганізми, не витримавши впливу ультракоротких хвиль, вбиті. Здорово?..
Ганна аж підстрибнула:
— Чудесно! Розумію, розумію. І якби ми далі просвічували наше зерно, понад призначений для нього строк, воно так само загинуло б. Правда?
— Цілком правильно, — відповів Олесь.
Ганна навіть у долоні заляскала:
— Ой, як тепер усе зрозуміло… Ну, далі, далі!
— Коли б ми продовжували просвічування зерна, то воно спочатку нагрілося б, потім зів’яло — і вмерло. Це ви правильно вирішили, Ганно. Ну, от тепер перейдемо й до лисини нашого Андрія Антоновича. Рома, як ми знаємо, просвітив її ультракороткими проміннями. Але він зробив це в припустимих межах. Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковички в тій шкірі, що вже не могли, втратили здатність, живити волосся. Після просвічування луковички знов почали роботу. Вони випустили з себе волосинки — і безплідна до того лисина Андрія Антоновича вкрилася новою чудовою шевелюрою.