— Це лише твоє припущення, — похмуро перепинив його Містер-Пітерс.
— Дай інше, якщо моє тебе не задовольняє, — неуважно відповів Олесь.
Але Містер-Пітерс вирішив краще не втручатися до цієї справи і відвернувся до телевізора, щось налагоджуючи в ньому. Олесь підморгнув Ганні, що відповіла йому співчутливою усмішкою, і продовжував:
— Що сталося б, якби Рома не спинив просвічування й продовжував його далі?.. Активізовані луковички дістали б надто сильну дозу проміння й вмерли б. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш. Саме так і вийшло з нашим бідним Потапичем. Андрій Антонович хотів допомогти йому — допомогти добре. Випадково він потрапив на дуже коротку хвилю, одну з найактивніших хвиль нашого генератора. Скільки там було, Містер-Пітерс? — звернувся Олесь до бригадира.
— Близько дев’ять міліметрів, — відповів той, не повертаючися від телевізора.
— От, я так і думав. Це дуже активна хвиля. А, крім того, Андрій Антонович вирішив «міцніше» просвітити лисину приятеля. І тримав його, аж доки він не підстрибнув сам. Що вийшло? Міцне проміння, замість активізувати луковички, вбило їх. Не тільки не зросло нове волосся, а й все старе випало. Знов-таки, діалектика, явище перетворилося на свою протилежність. В тому-то й полягають головні труднощі нашої роботи, Ганно, що нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — можна встановити лише практично…
Ганна кивнула головою, погоджуючись — і зразу ж розсміялася дзвінко й весело:
— Отак саме ви й корів просвітили!.. Ха-ха-ха, не витрималися в припустимих межах — і пішли бідні корівки лити молоко… ха-ха-ха!..
— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Але тепер ми твердо знаємо, де й як локалізується вплив ультракоротких хвиль на корів.
— А з пацюками що було? — не вгавала Ганна.
Очевидно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання.
Містер-Пітерс поглянув скоса на Олеся: «ану, мовляв, це ж цілком твоїх рук справа». Проте, він нічого не сказав. Визнаймо це за ознаку дружньої делікатності.
Справді, Олесь трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк не цікавило його. А втім, він, швидко опанувавши себе, вже відповідав:
— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть справжня «терра інкогніта», невідомі краї науки. Бачите, я знов-таки можу зробити певні припущення. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності — не знаю. В усякому разі, правильність їх гарантувати не можу. Хочете слухати при таких умовах?
— Хочу, хочу. Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого…
— Ну, слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіалкове проміння щось чули?
— Авжеж. Це те саме проміння, що від нього людина робиться засмаглою.
— Так, так. Воно пігментує нашу шкіру. І воно ж таки дуже потрібне взагалі організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, просвічують ультрафіалковим промінням з так званих кварцових ламп? Ну, так у декого з учених є така думка, що отой пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіалкових променів, є запаси енергії ультрафіалкового проміння, що їх робить для себе наш організм. Один учений, на ім’я Шпітерс, зробив такий дослід. Він узяв дві рослини. Залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві зростають рослини дуже погано, вони бліді, кволі… І от, одну з тих рослин учений поливав звичайною водою, а другу водою, що перед тим певний час просвічувалася ультрафіалковим промінням. Що вийшло? Рослина, яка поливалася звичайною водою, була бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, просвіченою ультрафіалковим, промінням, зростала майже як під світлом — швидше й краще. Щоправда, вона була блідуватою. Але — може, це залежало, казав учений, лише від того, що йому не щастило дістати потрібну концентрацію ультрафіалкового проміння в воді.
— Ну, так що ж з того?
— Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіалкового проміння, ніби акумулює, її. Звідси один лише крок і до мого припущення.
— А саме? — не терпілося Ганні.
І знов Містер-Пітерс незадоволено відзначив надзвичайну зацікавленість Ганни, що не зводила очей з промовця.