Моторист озирнувся. Він помітив прив’язаний трос, кивнув головою. Рука його знов натиснула на руль. З-під корми його човна знов заклубився чорний дим. Стукіт мотора злився в ритмічну пісню. Трос натягнувся. Перший човен ішов уперед, повільно повертаючись до берега.
І за ним на буксирі йшов другий, підтягуваний тросом, кормою вперед. Рома радісно посміхався. Тепер він дивився вже не вперед, а назад, — туди, де бачив він на відстані десятка метрів Ганну.
Антохін так само посміхнувся:
— Молодця! — гаряче вигукнув він, упевнившись, що небезпечна операція закінчилася. — Молодця! Добре впоралися. Але й жінка яка… не розгубитися, спіймати трос…
До берега залишалося вже не більше, як кілометр. Дивлячись назад на Ганну, що нерухомо сиділа на кормі човна, Рома бачив водночас і моториста. Обличчя юнака було суворе й серйозне. Він начеб до чогось прислухався. Ось він підвів брови. Поглянув на Рому — і знов прислухався. Рома занепокоївся. Юнак всім своїм виглядом свідчив про щось небезпечне. І раптом Рома зрозумів. Він і сам почув, як мотор їхнього човна немов закашлявся. Сухий кашель… потім пауза. І знов кашель… І знов пауза. Довга й нестерпуча. Мотор не працював. Човен спинив свій хід. Ганна й собі здивовано підвела голову: що трапилось?
Не менш тривожно здригнув і Антохін, що не зводив очей з човнів. Зупинка… що?.. Чому?..
Моторист злісно стукнув кулаком по борту. Він прокричав Ромі на всю силу своєї горлянки:
— Я ж казав… палива не виста…
Кінець слова відніс, відірвавши, скажений подув вітру. Проте, не зрозуміти не можна було. Не вистачило палива. Другий човен не закінчив своєї путі. Поспішаючи, і моторист, і Рома не перевірили кількість палива в баках. Човен стояв. Трос безсило звис. Хвилі почали кидати човни, мов тріски. Раптом моторист схопився знов за руль. Він натиснув на важіль, намагаючись змінити напрям, у якому кидало човен хвилями.
І знов Рома зрозумів. Тепер з’явилася нова небезпека: хвилі, кидаючи човни, могли стиснути їх і розбити один об другий. Що ж робити? Відв’язатися, кинути трос?..
Антохін поклав бінокль. Обличчя його зблідло. Це була справжня катастрофа. Човни, залишаючися зв’язаними, мусіли загинути обидва…
Ганна знов схилила голову. Їй було байдуже. Вона втомилася, їй було холодно, вона тремтіла. Хай буде, як буде…
Човни зближувалися. Руль не слухався, він безпорадно повертався у воді. Ось уже залишилося два-три метри. Велика й висока хвиля котилася на них. Зараз все буде скінчено…
І раптом з дзвінким гуркотом запрацював мотор човна «Радіо». Ганна здригнула. Їй здавалося, що вона марить. Але мотор працював. Він тягнув човен кудись — не так швидко, як раніше, бо він наполовину був у воді. Але тягнув. Трос натягувався. Ще мить — і, підкорюючись йому, другий човен повернувся кормою вперед і поплив у нього на буксирі. Велика хвиля наблизилася. Вона піднесла човен на гребінь, але моторист вже тримав руль. Човен слухняно зустрів хвилю носом. Хвиля пройшла, гнівно розпадаючись білою піною.
Рома вчепився руками в борти. Він нічого не розумів. Моторист, мабуть, не розумів нічого й собі. Проте, він бачив, що один з човнів пливе, тягне. Значить, на другому човні треба міцно тримати руль. І він тримав.
Човен «Радіо» повільно повертав, виходячи на прямий курс до берега. За ним, услід, плив другий, кормою вперед, на буксирі, підтягуваний тим самим тросом, що його він так недавно тягнув сам. Небезпека залишилася позаду…
Невідривним поглядом стежив Містер-Пітерс за рухами обох човнів. Його рука лежала на ручці «Повний газ». За ним жовтогарячим світлом сяяли розпечені лампи генератора. Фіалкові іскри зривалися з антени й виходили, здавалося, через вікно, до моря. Дзвонив телефон, роздираючи вуха; але Містер-Пітерс не чув його. Він бачив лише, як повільно наближалися до берега обидва човни. І ще він помітив, як безсило впала в люк тендітна постать дівчини на першому човні. Містер-Пітерс нервово повів плечима: мабуть, Ганна знепритомніла… ну, що ж, зате тепер усе йде до кінця.
Він поглянув назад, на генератор. Побачив, як сяють розжарені лампи. Малопотужні лампи, поставлені паралельно замість однієї потужної. Звичним досвідченим оком Містер-Пітерс помітив, що анод одної вже розжарився майже до білого. Ще хвилина-дві і лампа зіпсується. Але, замість того, щоб вимкнути, зберегти лампу, як зробив би це він звичайно, — Містер-Пітерс ще дужче натиснув на ручку «Повний газ», хоч і без того була вона виведена до краю.
Іван Петрович нервово переступав з ноги на ногу. Він і лаявся («Як же так не відповідають з лабораторії? Дзвоніть ще, ще міцніше!.. Мусять відповісти, чорти…»), і радів, непевно посміхаючися («От чорти, як встигли… ну й молодця!..»).