Він витирав спітнілий лоб хусткою й повертався до своєї улюбленої теми:
— Телемеханіка — звичайна річ. Нічого принципіально нового. Просто — нам пощастило дотепніше, простіше побудувати прилади. І все. Друже мій, інша перспектива перед нами. Пересилання енергії на віддаль без дротів — ось гігантська проблема, яку досі нікому не щастило розв’язати. Ви чого ж це дивитеся вбік. Не слухаєте, га?..
— Іване Петровичу, я з усією увагою, — мимрив сконфужено Рома.
— Ні, ні, я бачу. Ви, мабуть, думаєте, що ми занадто захоплюємося?
— Іване Петровичу, та що ви…
— І не вірю… Не вірю. Проте, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі: ось стоїть електростанція. Від неї тягнуться дроти, що несуть її струм до споживачів. Скільки зайвого металу витрачаємо ми досі на ці передачі?.. Скільки грошей витрачаємо на догляд, на ремонтування ліній? А аварії? І все це відійде у минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему…
Антохін підіймав руку, говорив урочисто, немов бачачи перед собою все, про що він казав:
— От… от стоїть та сама електростанція. Над нею підносяться вгору високі щогли її антен. На антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії — активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — заводів і фабрик. Ніяких дротів, ніяких ліній. У повітрі, невидимі, блискавично швидкі несуться потоки електрики, річки електричного струму високої напруги. І десь далеко вони знаходять приймачі. Ріки електрики спускаються до приймачів, покірні нашому задумові. Вони йдуть до трансформаторів, вони знов течуть металевими каналами — і живлять мотори, верстати, фабрики, заводи… Хіба не чудесна картина? Хіба не запалює увагу така думка?.. Нова енергетика, по-новому побудоване господарство, без утрат в час пересилання, без аварій… Ах, друзі мої, це — надзвичайна річ!
Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Його сиве волосся срібніло над збудженим обличчям. Це була тепер його улюблена тема. Про неї міг він говорити годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й рисунки. До Ганни Іван Петрович ставився тепер, як до людини, що заслужила загальну повагу й пошану. Як же: ця тендітна вродлива дівчина довела свою надзвичайну мужність, вона, зрештою, врятувала човен.
Коли б не вичерпувала вона безстрашно воду з човна — хіба стояв би тепер він на березі, готовий до дальших дослідів?.. Безумовно, ні; він затонув би, він лежав би тепер на дні моря.
Ось чому Іван Петрович охоче розмовляв з Ганною й намагався докладно й зрозуміло з’ясувати їй все, що стосувалося до нової роботи. Ганна слухала академіка з великою зацікавленістю: ніколи раніше не знала вона, які велетенські перспективи відкриває в усіх галузях науки й техніки новий генератор Містера-Пітерса.
А сам Містер-Пітерс тепер уже навіть не пробував за щось гніватися на Ганну або в чомусь підозрівати її. Він тільки поглядав в її бік і усміхався, бачачи, як уважно слухає Ганна пояснення Івана Петровича. «Їй-право, електротехніком буде моя Ганна», — думав він.
— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав Антохін. — Один з найкращих діелектриків. Ви ж знаєте, навіть за найкращі конденсатори ми вважаємо такі, де між пластинками є саме повітря — ніякої слюди, нічого. І от, ми робимо це саме повітря чудовим провідником. Ми йонізуємо його. Наші чудесні хвилі йонізують повітря — так само, як і ультрафіалкове проміння, рентгенівське тощо. Але цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги нашої антени, як воно може бути й при звичайних радіохвилях. Це нічого не дасть для розв’язання нашої проблеми. Але тепер ми можемо робити інакше. Ми беремо цей самий генератор, відбиваємо його проміння рефлектором у певному напрямі. Таким чином ми дістаємо жмут променів, кудись скерований. Щоправда, ця скерованість все ще не задовольняє нас. Адже проміння дедалі більш розходиться в боки. Як віяло, скажімо. Але в нас є додаткове устаткування. Перед рефлектором ми ставимо щит з матеріалу, що зовсім не пропускає ультракоротких хвиль. І в цьому щиті робимо малесеньку щілину, вузеньку, як ніж. Вона, ця щілина, прорізана перпендикулярно до рефлектора. Завширшки ця щілина, як бачите, всього один міліметр. Завдовжки — три міліметри. Ось через який отвір ми примушуємо пролазити наші хвилі. І тепер практично розсіяння жмута променів нам не страшне. Від нас до нашого приймача несеться вузенький жмутик променів…
Антохін аж подався весь уперед, показуючи цей жмутик.
— Але це не лише жмутик променів. Адже він проходить крізь атмосферу. І от, уявіть собі, всюди, де мчить цей жмутик, повітря йонізується, перетворюється на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежить у нормальному повітрі, він ізольований повітрям. І тепер… тепер ми робимо ось що…