– Добра думка,- схвалив Гран. – Ваші візити його підбадьорюють, він у дечому змінився.
– В чому саме?
– Чемний став.
– А раніше не був?
Гран затнувся. Сказати прямо, що Коттар нечемний, він не міг – вираз здався йому неточним. Просто він замкнутий, мовчазний, просто якийсь дикий вепр, та й годі. Зрештою, Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно напроти їхнього будинку. Гран помітив навіть, що Коттар віддає перевагу гангстерським фільмам. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.
Тепер, за Грановими словами, все змінилося.
– Боюся, що не зумію висловитися точно, але у мене, бачте, створилося враження, ніби він хоче примиритися, чи що, з людьми, завоювати їхню симпатію. Почав зі мною забалакувати, якось навіть запропонував піти разом погуляти, і я не зумів відмовитися. Зрештою Коттар мене цікавить,
адже, по суті, я врятував йому життя.
Після невдалої спроби вкоротити собі віку Коттара ніхто ще не відвідував. Він намагався здобути прихильність переважно у сусідів і крамарів. Зроду ще так лагідно не звертався до бакалійників, зроду з такою зацікавленістю не вислуховував розповідей тютюнниці.
– Та тютюнниця суща змія,- додав Гран. – Я сказав про це Коттарові, а він відповів, що я помиляюся і в ній чимало доброго, треба тільки вміти придивитися.
А ще Коттар кілька разів водив Грана у найшикарніші ресторани та кав'ярні. Мабуть, він став у тих закладах завсідником. «Там добре обслуговують,- казав він,- та й товариство пристойне». Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, і зрозумів причину – комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Либонь, Коттар був дуже чутливий до виявів вдячності з боку кельнерів, що вхопили від його щедрот. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:
– Славний хлопець і може при нагоді засвідчити,
– Як засвідчити, що?.. Коттар зам'явся.
– Ну… ну що я, скажімо, непогана людина.
А втім, зрідка він ще спалахував, як і раніше. Недавно, коли бакалійник був з ним не такий люб'язний, як завжди, він вернувся додому, нетямлячись від люті.
– От погань! З іншими злигався,- приказував він.
– З ким це – з іншими?
– Та з усіма.
Гран сам став свідком безглуздої сцени, що розігралася в тютюновій крайничці. Коттар з тютюнницею вели жваву розмову, але раптом вона чомусь заговорила про арешт, що стався зовсім недавно і прогримів на весь Алжір. Ішлося про молодого службовця торгової контори, який убив на пляжі араба.
– Запроторити б усю цю сволоту за грати,- промовила тютюнниця,- тоді б чесні люди зітхнули з полегкістю…
Але не встигла вона доказати, як Коттар ніби навіжений кинувся геть з крамнички і навіть не вибачився. Гран і тютюнниця отетеріли з подиву.
Згодом Гран звернув увагу Ріє й на інші зміни, що сталися з Коттаром. Той звичайно дотримувався вельми ліберальних переконань. Наприклад, його улюблена приказка була:
«Більший завжди меншого з'їдає». Але віднедавна він купує лише найдобромиснішу оранську газету, і мимоволі створюється враження, ніби він навмисне сідає її читати в людних місцях. Або от кілька днів тому, вже після одужання, він, узнавши, що Гран іде на пошту, попросив його переказати сто франків сестрі – щомісяця він переказував їй цю суму. Та коли Гран уже збирався йти, Коттар його окликнув.
– Пошліть краще двісті франків,- сказав він,- ото здивується й зрадіє. Вона, мабуть, гадає, що я про неї й думати забув. Але насправді я дуже її люблю.
Нарешті в них із Граном відбулася цікава розмова. Коттар, якого вже давно зацікавили вечірні заняття Грана, напосів на нього з розпитами, і тому довелося дати відповідь.
– Отже, ви пишете книгу? – мовив Коттар.
– Воно то так, але все куди складніше!
– Ох,- вигукнув Коттар,- як мені хотілося б теж узятися до писання!
Гран не міг приховати свого подиву, і Коттар знічено промимрив, що, мовляв, з художника нічого не візьмеш.
– А це ж чому? – спитав Гран.
– Просто тому, що художникові дано більше прав, ніж усім іншим. Кожному це відомо. Йому все з рук сходить.
– Ну що ж,- сказав Ріє Гранові того самого ранку, коли він уперше прочитав оголошення префектури – ця історія з щурами збила його з пантелику, втім, як і багатьох інших. А може, він просто боїться зарази.
– Не думаю,- озвався Гран,- і якщо, докторе, ви хочете знати мою думку…