Він почухав собі потилицю.
– По-моєму, це має бути дуже боляче. Ну, зрозуміло, я ввійшов.
Штовхнувши двері, вони опинилися у світлому, але нужденно вмебльованому помешканні. На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима. Лікар зупинився на порозі. Йому причулося, ніби в паузах між двома віддихами він чув кволий щурячий писк. Але по кутках кімнати нічого не шамотіло. Ріє підійшов до ліжка. Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м'яко – в'язи витримали. То тільки трохи його придушило. Не завадило б зробити рентгенівський знімок. Лікар упорснув хворому камфару й сказав, що за кілька днів усе буде гаразд.
– Дякую, докторе,- глухо промурмотів хворий.
Ріє спитав у Грана, чи він дав знати у комісаріат; службовець знітився.
– Ні,- сказав він,- ні. Я подумав, що важливіше…
– Ви маєте рацію,- підтвердив Ріє,- тоді я сам повідомлю.
Але тут недужий захвилювався і сів на ліжку, запевняючи, що почуває себе добре і тому не варто нікого ні про що повідомляти.
– Заспокойтеся,- сказав Ріє. – Все це дрібниці, повірте, але я мушу повідомляти про такі випадки.
– Ох,- зойкнув хворий.
Він відкинувся на подушку й тихенько заскімлив. Гран, що мовчки шарпав вуса, підійшов до постелі.
– Годі, пане Коттаре,- сказав він. – Постарайтеся зрозуміти. Адже доктор, слід гадати, за такі речі відповідає.
А що, як вам спаде на думку ще раз…
Але Коттар, схлипуючи, заявив, що не спаде, то був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне – хай йому дадуть спокій. Ріє виписав рецепт.
– Гаразд,- мовив він. – Облишмо це. Я зайду за дватри дні. Але не робіть дурниць знову.
На сходах Ріє сказав Гранові, що мусить заявити про випадок, але попросить комісара почати розслідування не раніш, як днів через два.
– Вночі за ним треба б подивитися. Родина в нього є?
– Принаймні я нікого не знаю, але можу сам за ним подивитися.
Ріє кивнув.
– Бачте, я і його самого не так уже добре знаю. Але
треба допомагати одне одному.
У коридорі Ріє мимоволі озирнувся по кутках і запитав у Грана, чи зовсім позникали щури з його кварталу. Службовець про це не знав нічого. Щоправда, йому розповідали про щурячу навалу, але він не дуже зважав на плітки сусідів. – У мене інший клопіт,- мовив він.
Ріє квапливо потиснув йому руку. Треба було ще написати дружині, а перед тим навідати воротаря.
Продавці вечірніх газет вигукували, що щуряча навала припинилася. Зате прийшовши до воротаревої комірчини, Ріє побачив, що той лежить, наполовину звісившись із ліжка над помийним відром, схопившись однією рукою за живіт, другою за шию, і натужно блює рожевуватою жовчю. Знесилений, майже задихаючись, воротар ліг. Температура в нього підскочила до тридцяти дев'яти і п'яти, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями. Тепер він нарікав, що в нього ниє все нутро.
– Пече,- казав,- ох як пече, погань.
Він харамаркав зчорнілими вустами і повертав до лікаря витріщені очі, на яких від нестерпного головного болю наверталися сльози. Його жінка тривожно дивилася на мовчазного Ріє.
– Докторе,- спитала вона,- що йому таке?
– Може бути що завгодно. Поки нічого певного сказати не можна. До вечора потримайте його на дієті, давайте проносне. І хай побільше п'є.
Воротаря саме мучила спрага.
Повернувшись додому, Ріє зателефонував до свого колеги Рішара, одного з найкращих лікарів у місті.
– Ні,- відповів Рішар,- за останній час я жодного незвичайного випадку не помітив.
– Жодного випадку високої температури, гарячки з локальним запаленням?
– Атож, у двох випадках лімфатичні вузли були дуже запалені.
– Понад норму?
– Гм,- промовив Рішар,- норма, знаєте…
Але так чи інак, надвечір температура у воротаря підскочила до сорока, він марив і кляв щурів. Ріє вирішив зробити йому фіксуючий абсцес. Під час припалювання терпентином хворий завив: «Ох, паскуди!»
Лімфатичні вузли ще дужче набрякли, затужавіли і стали тверді, як дерево. Жінка хворого геть розгубилася.
– Не відходьте від нього,- порадив лікар. – Коли що – кличте мене.
Наступного дня, тридцятого квітня, з вологої блакиті повіяв уже по-весняному теплий вітер. Він приніс із найдальших приміських околиць квіткові пахощі. Ранковий гомін на вулиці здався жвавішим та веселішим, ніж завжди. Для всього нашого містечка, що скинуло з себе невиразне передчуття лиха, під тягарем якого ми прожили цілий тиждень, той день став справжнім днем приходу весни. Навіть Ріє, заспокоєний бадьорим листом від дружини, спустився до воротаря з легким серцем. І справді, температура вранці впала до тридцяти восьми градусів. Хворий кволо всміхнувся, не підводячи голови з подушки.