— Ах ти, стерво! Шльондра! То куди це ти вчащаєш? Як ти посміла! Та я задушу тебе ось тут на місці, як щеня!— і довгими цупкими ручищами щосили здушив дівчину у ведмежих обіймах.
Катря закричала:
— Люди-и! Рятуйте!
— Цить! Замовкни! Бо тут тобі й смерть буде!— ревнув розлючений Хуржик, сам не усвідомлюючи до ладу, що діє.
Та в ту ж мить відчув, як чиїсь міцні руки охопили його ззаду і здушили так, що захрускотіли ребра. Він випустив Катрю, вигукнув:
— Хто тут? Хто сміє? Пусти!
Над вухом почувся твердий Івасів голос:
— Я смію, дядьку Семене! Я! Ось як пожбурю тебе на землю, то й не встанеш! Тоді знатимеш, як чіплятися до дівчини! Старий шкарбан!
Хміль ураз випарувався з Хуржикової голови. Він і сам мав неабияку силу, а тут відчув, що вирватись із Івасевих рук не зможе. Парубок стиснув так, що й не дихнути.
— Пусти!
Івась послабив обійми — відступив на крок. Хуржик полегшено зробив повний вдих і зарепетував на весь двір:
— Розбійнику! Харцизяко! На кого руку здійняв? На свого господаря? На свого благодійника? Та знаєш, що я з тобою
зроблю? В холодну посаджу! Під суд! У москалі [1]віддам! У Сибір! Згниєш там, мов падло! Я так тобі цього не прощу!
Заглушений люттю і власним криком, він не почув скрипу хатніх дверей і не помітив, як на ганок вискочили перелякані син Василь та стара Параска. Простоволосі, в білих полотняних сорочках, взуті на босу ногу, бо схопилися з постелі зопалу, почувши крик, вони завмерли з несподіванки. Думали — справді якісь розбійники напали, а виявилося — усі свої: батько, Івась, Катря. Але чому вони підняли такий крик, таку колотнечу? Що стряслося?
А Хуржик і далі біснувався. Серце його клекотало гнівом. Тепер його гнів був направлений проти Катрі, що стояла похнюплено віддалеки.
— А ти, дівко, розпуснице! Отак ти віддячуєш своєму благодійнику, котрий рятує тебе і твою матір від голодної смерті? Що надумала! Піти вночі до парубка! Вижену геть, щоб і ноги твоєї тут не було! Але спочатку відроби мені борг! Не думай, що вже розрахувалася зі мною!
— Семене!— подала голос з ганку Параска.— Ти чого розкричався? Чого серед ночі людей чудуєш? Напився — то йди спати! І нас розбудив, і сусіди, мабуть, посхоплювалися. Дивуються — що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту —дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!
Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було, що Василь уже й сам здогадався, чому батько такий розлютований. Здогадався — і вжахнувся. Івася він по недосвідченості юнацькій не сприймав усерйоз, бо в голові його не вкладалося, щоб молода, гарна дівчина, якщо не дурна, могла віддати перевагу голодранцю-наймиту перед хазяйським сином, що мав колись успадкувати таке велике господарство. А ось батько... Мати, по всьому видно, довго не протягне, і він стане вдівцем. А що тоді?.. Звичайно, тоді він матиме повне право одружитися з ким захоче. Навіть і з Катрею.
Коли в його голові блискавично сяйнули ці думки, йому, незважаючи на нічну прохолоду, враз стало жарко. Світло в його душі померкло, погасло, холодною гадиною заповзла в серце безнадія.
Несподівано для самого себе він раптом вигукнув:
— Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!
Голос його був різкий і вимогливий — аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.
Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:
— А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!
3.
Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиновогарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам — трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.
Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?
А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.
Їли всі мовчки. Про вчорашнє — ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.
— Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж — у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне — і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан — кашу варити. Все, все!
Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?
Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:
— Гаразд, усе зроблю. Не вперше,— і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.
Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося — її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.
Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.
— Що це сталося за ніч з Хуржиком?— спитав Івась.
— Не знаю,— відповіла Катря.— Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком... Не знаю.
— Ну, що ж, поживемо — побачимо,— філософськи завершив.
4.
Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.
Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках — стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум'янець.
Синове серце стиснулося від болю.
— Мамусю, як тобі?— кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки.— Ти снідала?
Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.
— Снідала, Василечку, снідала,— прошепотіла кволо.— Скільки мені треба! Спасибі Парасці — я доглянута... А ти чого прийшов? Кажи! Бачу — щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?
Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!
Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.
— Матусю, я хочу женитися,— випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу.— Прийшов порадитися з тобою.
Мати полегшено зітхнула.
— Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!
Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.
— Е-е! Яка там радість!
— Що ж так?
— Немає взаємності.
— Хто ж вона? Я знаю?
— Знаєш. Катря.
— Яка Катря? Наша наймичка?
— Так. Вона!
— І ти в неї дуже закохався?
— Дуже! Жити без неї не зможу!
— А вона?
— Мені здається, вона любить Івася.
— Ну от бачиш! Та що ж нам робити?
— Поговори та з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
— А батькові ти казав?
— Ні.
— Ну, от — і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.