Івась заспівував, чумаки вторили басами, і ніжна мелодія цієї чарівної пісні, м’яко відлунюючись від темно-зеленої стіни гаю, довго лунала в золотих присмерках тихого травневого вечора. Цариця була заворожена, вражена. І чарами весняної української природи, і ліричним голосом співака, і всім романтичним антуражем, таким незвичним для Катерини. Коли пісня затихла, вона тихо вигукнула:
— Яка прегарна пісня! І який чудовий голос у того молодця!— і повернулася до Потьомкіна.— Князю, переговори з ним, щоб забрати його в Петербург, у придворний хор. У малоросів чудові голоси!
Потьомкін вклонився.
— Буде зроблено, ваша величність. Але спершу хай поспіває! Голос у нього справді прегарний. Та й сам парубок нічогенький. Якщо трохи обтесати, приодягнути відповідно, надати лоску, то буде окрасою хору,— і значуще глянув на Безбородька, а той мовчки прикрив очі повіками, даючи зрозуміти, що розгадав потаємні заміри ласої на чоловічі втіхи старіючої імператриці.
Чумаки ще довго співали, аж поки зовсім не смерклося. Тоді Катерина подякувала Потьомкіну та співакам і підвелася, кинувши ніби між іншим:
— Так не забудь же, князю, про мою просьбу! Вечір був чудовий!
Потьомкін запевнив:
— Не звольте безпокоїтись, ваша величність. Я зараз же з ним поговорю!
Катерина поїхала, а Потьомкін поманив до себе Хуржика.
— Поклич отого парубка, що з кобзою!
Івась підійшов, вклонився.
— Ну, ось що, хлопче,— сказав Потьомкін.— Поїдеш у Петербург! Будеш співати в хорі її імператорської величності! Така її воля!
Івась остовпів з несподіванки. Це ж в одну мить має змінитися все його життя, його майбутнє! В Петербург! Що його там чекає? А Катря ж як? Навіки втратити?
— Ні, ні! Я не поїду! Нікуди я не поїду!— вигукнув він.— Не хочу в Петербург!
Потьомкін аж рота роззявив з подиву.
— Як не хочеш? Жити в Петербурзі? Співати в імператорському хорі? Та чи не з’їхав з глузду, хлопче? Слава, почесті, гроші! Я тебе не розумію! Наймит — і не хоче в придворний хор! Чудасія!
Хуржик був вражений теж. В одну мить, почувши таку новину, він збагнув, що все і в його долі може змінитися на краще. Без особливих зусиль з його боку усувається з його шляху молодий суперник: Катря тепер запросто може стати його дружиною! Поки що лише їхнє кохання заважає здійсненню цього. А якщо Івась поїде, то й коханню кінець! Як з очей, так і з серця геть!
— Івасю, ти що?— витріщив він очі.— Щастя само йде тобі до рук, а ти не хочеш його взяти!
Він почав його вмовляти — і сяк і так. Але Івась уперто стояв на своєму.
— Ні, не хочу! Не поїду!
Потьомкін почервонів, розсердився.
— Ну, ти ж і йолоп, хлопче! Інший би обома руками ухопився, а ти... Про графа Олексія Розумовського чув?
— Про Кирила Розумовського, гетьмана, чув, а про Олексія не чув,— відповів Івась.
— Ну, так от — жив собі в Чернігівській губернії простий хлопець, мужик. Як ти, приміром. Але гарно співав. І сам собою був непоганий. От і закинула його доля в Петербург, в придворний хор. Там його запримітила государиня Єлізавета і так закохалася, що й під вінець з ним стала, титул графа надала йому, а брата Кирила гетьманом України настановила... Ось які, брате, метаморфози бувають при дворі. А ти, дурень набитий, сам від свого щастя тікаєш! І все ж хочеш не хочеш, а поїдеш у Петербург!
— Ні, не поїду!—трердо сказав молодий чумак.— Ось вам хрест — не поїду!
Потьомкін гнівно блиснув своїм єдиним живим оком, бо мертве проти багаття світилося тьмяно, і гукнув на весь берег:
— Капрале, сюди!
Прибіг Фількін з солдатами, виструнчився.
— Зв’яжіть цього хлопця і стережіть, а вранці етапом відправте з фельд’єгерем у Петербург, в хор її імператорської величності!
— Слухаюсь, ваша світлість!— пристукнув закаблуками капрал і гримнув на підлеглих:— Чули? Взяти його!
Солдати накинулися на Івася, зв’язали руки.
— Прив’яжіть до воза і стережіть! Як зіницю ока!
Його посадили на мажу і припнули до полудрабка.
Чумаки захвилювалися. Та що ж це робиться? За віщо заарештували Івася? За те, що гарно співає? Так отака царицина ласка?
Однак голосно обурюватися боялися. Дуже вже багато в Кременчуці царських військ! Враз схоплять і запроторять на Соловки або в Сибір! А кому хочеться сконати там?
Один Безкровний, старий запорожець, що двадцять літ тому, коли з наказу цариці в 1775 році царськими військами була зруйнована Запорозька Січ, утік не на Дунай, а в свої рідні Лубни, ремствував відкрито, а потім затягнув пісню:
— Ви тільки подумайте, браття, як повелися з Івасем! Як зі скотиною! Заарканили налигачем і потягнуть у далекий Петербург! І прощай, Україно, прощай молодече життя!. Отам йому, браття, жаба й цицьки дасть!— бурчав він.
Його нахваляння почув Фількін. Посварився:
— Но, но! Поговори мені! То й самого прив’яжемо до воза!
Але сварився він якось мляво, беззлобно, швидше для
порядку, ніж з внутрішнього переконання. Йому було ніяково перед чумаками і перед самим собою, що виконує службу, не гідну солдата.
А Івась сидів на возі знічений і приголомшений. Ні, не сподівався він, що трапиться з ним таке лихо, бодай не зазнати його! Оце побачив царицю! Доспівався, братику! А як же старався догодити! От і перестарався! Тьху!
10.
Тим часом у той день у Лубнах помирала Хуржикова дружина Ганна. Помирала тихо, спокійно, як догоряє тонка воскова свічка.
Біля неї останні три дні невідлучно знаходилися Параска та Катря. Іноді заглядав до кімнати Василь, скупо плакав, цілував висохлі материні руки і відразу ж утікав у стодолу, де
голосно ридав, упавши ниць на суху торішню солому, і гаряче молився, щоб Всевишній продовжив мамині дні.
Він раптом відчув себе малою, безпорадною дитиною. Батько поїхав і не скоро вернеться, матері ось-ось не стане, і на нього зваляться численні турботи про немале господарство. Турботи, яких він до цього не знав. Та найголовніше — не стане найдорожчої і найріднішої людини, матері, любов якої і значення якої в твоєму житті усвідомлюєш сповна лише тоді, коли втратиш її.
Виплакавшись у соломі, він знову заходив до хати і припадав головою до материнських рук і, відчуваючи, як вони щогодини стають холодніші, з болем вдивлявся в рідні згасаючі очі.
Мати Божа, думав з розпачем, вона помирає.
— Параско!— хапав він наймичку за руки, вибігши в кухню.— Невже це кінець? Невже нічим зарадити?
Стара сумно хитала головою.
— Видно, Бог захотів узяти її до себе... На все його воля!
Увечері мати підняла обважнілі повіки, осмислено глянула на сина.
— Василечку, синку мій,— промовила тихо, але виразно,— батько не приїхав?
— Ні. Ще тільки тиждень минув, як він поїхав, а повернеться не скоро.
— Я ж йому казала — не їдь, не поспішай, та він не послухав. А я й не забарилася...
Василь заплакав.
— Не плач, синочку. Кожному свій час. Так доля відміряла. А ти живи — і будь щасливий! А коли батько повернеться, скажи йому, щоб відбув по мені роковини, а тоді, як захоче, хай жениться. Не переч йому! Ти вже дорослий — і мачуха тобі не надокучить! Бо й сам скоро оженишся...
Василь заплакав ще дужче. На цей раз він зрозумів, що це вже кінець. І справді, мати підняла через силу руку, перехрестила його і, тихо зітхнувши, замовкла. Навіки.