«Боже, твоя воля! – подумав Хуржик. – Не дай зійти з ума! Зроби так, щоб ця дівчина була моєю! Боже!» А вголос сказав:
– Параско, дай-но миску! Перший налисник – господині! – Він наклав у подану наймичкою полив’яну миску кілька млинців.
– Віднеси – хай поласує!
Параска вийшла. Хуржик залишився з дівчиною наодинці. Розум його скаламутився. Він підійшов до неї, схопив за стан – повернув лицем до себе.
– Катре!
Для дівчини це було так несподівано, що вона заніміла і в першу хвилину не знала, що сказати. Тільки вперлася голими ліктями йому в груди, щоб не вимарати в масло хазяйську свитку, і злякано дивилася на вусате обличчя ще не старого, але вже й не молодого чоловіка.
– Катре! – знову зашепотів він поспішно і гаряче. – Я люблю тебе! Почекай трохи – і станеш моєю! Ти не будеш більше наймичкою, а будеш господинею! Тільки почекай! Мою стару Бог скоро прибере – і ти станеш моєю! Я озолочу тебе!
– Господи! Що-бо ви мовите! – скрикнула Катря, випручуючись з міцних обіймів. – Пустіть мене! Який сором! Гріх який!
Він стиснув її ще дужче, обсипаючи вуста, щоки і тугу косу поцілунками, що забили Катрі дихання запахом їдкого самосаду. Вона відчула, що не вирветься, що навіть крикнути не має сили.
– Пустіть мене! – прошепотіла кволо, заливаючись слізьми.
Тут брязнула клямка – скрипнули двері.
Хуржик відскочив до столу, в думці кленучи стару, що так невчасно приперлася, а руками розгладжував вуса, удаючи, що струшує з них крихти налисника.
Однак стару Параску важко було обдурити. Вона відразу помітила знічену, заплакану дівчину, її виставлені наперед лікті, розкуйовджені коси і розгубленість та страх в очах. Та й Хуржик був якийсь сам не свій – побагровілий, збентежений, ховав очі під робленою посмішкою.
Параска сухою, темною рукою підняла Катрине підборіддя, суворо запитала:
– Що трапилося? Чого плачеш? Дивися сюди!
Катря, однак, відвернула лице, і сльози з її очей потекли ще дужче.
Параска підступила до Хуржика.
– Що? Нашкодив уже, мов кіт? Га? Ось як візьму кочергу!
Вона і справді оглянулася в куток до печі, де стояли рогачі та кочерга, але не кинулась туди, а лише стукнула кулаком об кулак перед самим носом у господаря, ніби й справді збиралася бити його. Хуржик стояв злий, побуряковілий, однак мовчав. Парасці він ніколи не перечив. Ще з того часу, коли почав півпарубком наймитувати у Сороки, вона, літня вже і одинока жінка, взяла його під свою опіку, прала його наймитські лахи, підгодовувала з хазяйського стола, доглядала, коли хворів, і він проникся до неї синівськими почуттями, яких зроду не мав до рідної матері та до батька, бо ті померли рано. Ставши після Сороки господарем, взяв її до хати, виділив кімнату, і Параска, старіючи, при хворій господині стала з його мовчазної згоди повноправною розпорядницею в хаті.
Хуржик винувато усміхнувся.
– Що ти, Параско? Чим я нашкодив? Який я кіт! Вигадуєш!
– Як чим? Зобиджаєш дівчину! Сироту! Ось візьму та розповім Ганні – тоді побачиш!
– Ха! Налякала!
– Знаю, що цим тебе не злякаєш. Взагалі, нічим зараз тебе не злякаєш! Бо запанів! Аякже! Та треба ж мати совість! А ти її втратив!
– Ну, Параско, це вже мені обридло! – Хуржик розсердився, але зразу ж і спохватився: – А Ганні казати нічого не треба. Навіщо турбувати хвору нікчемними вигадками!
– Гаразд, не буду, – погодилася стара. – А ще приставатимеш до дівчини, тоді начувайся, всі Лубни знатимуть! Іди!
Хуржик пошкріб потилицю, глипнув на Катрю, що, паленіючи від сорому, стояла біля судника, і мовчки поколивав із кухні.
8
На Масницю Лубни загули, завирували, як вулик, коли з нього виходить рій. До Хуржикового двору долітав веселий людський гомін, голосний передзвін лубенських церков, яким вторував басовитий дзвін Мгарського монастиря. То тут, то там спалахував дівочий та парубоцький сміх, лунали пісні, заливалася троїста музика.
Подоївши корів, Катря несміливо звернулася до хазяїна, що зустрівся їй біля колодязя:
– Дядьку, сьогодні неділя, – дозвольте піти до обідні. Та й… погуляти трохи.
Хуржик незадоволено глипнув на Івася, що, почувши ці слова, повернув до нього, хрипко відповів дівчині:
– Іди! Та не барися! Щоб після полудня була вдома!
Івась і собі заїкнувся:
– А мені можна?
Хуржик гримнув:
– А ти завтра підеш… Не можу ж я відпускати вас одночасно! Ось і Василь відпросився. А хто ж біля живності ходитиме? Я?