Івась не здавався. Голос його окріпнув:
– Я все зроблю! На крилах літатиму, а все попораю. Встигну! І напою, і погодую, і дров до хати занесу! Тільки дозвольте!
Хуржик поплямкав губами, роздумуючи. Йому не хотілося відпускати Івася разом з Катрею, бо помітив, що між ними зароджується справжнє кохання. А що тоді, коли розгориться? Чи погодиться Катря піти за нього, за старого? Чи ждатиме, поки він овдовіє та ще поки рік мине після смерті Ганни? Молоде – дурне! Не знає, де його щастя, а вистрибне за голяка та й змарнує з ним своє життя у наймах… Але й не пустити наймита на свята, коли всі Лубни веселяться, незручно і боязко. Дуже вже безвідмовний і роботящий Івась! Що не загадай – виконає, будь-яку роботу – зробить. Та й силу має неабияку – працює за трьох. Шкода було б утратити такого наймита. Перший-ліпший хазяїн відразу підбере його!
– Гаразд. Попораєшся – йди! – буркнув незадоволено. – Та дивись мені – без пустощів!
– Дякую, – зрадів Івась і миттю метнувся до волів.
Катря одягнула святкове вбрання, глянула в хазяйське дзеркало, що висіло в кухні на стіні, – залишилася задоволена. Гарна! Їй-богу, гарна! Ані бурякового квасу, щоб придати щічкам рум’янцю, не треба, ані сажі, щоб підмалювати брови! А про очі і говорити не доводиться – такі темні, глибокі, загадкові. Це від покійного батька – красень був козак! Кажуть, як дочка в батька вродиться, то щаслива буде. Чи то ж правда?
Вона висмикнула з-під хустки і напустила на лоба жмут чорного волосся і вийшла з хати.
Івась вигонив волів на водопій – помахав їй рукою.
– Я не забарюся! – і, оглянувшись, тихо додав: – Боже, яка ти гарна!
У Катрі солодким щемом зайшлося серце, очі спалахнули радістю.
– Я буду біля церкви, – кинула приглушено і швидко попростувала до воріт.
Посеред Лубен, на ярмарковому майдані, вирував людський натовп. Хто йшов до обідні, хто поспішав до яток, щоб поласувати солодкими марципановими коржиками чи випити чарчину оковитої та закусити перед Великим постом ковбасою, а хто молодший – під звуки троїстої музики садив у колі веселих глядачів, що теж притупцьовували на морозі, вогнисто-запального гопака. З вулиць Монастирської та Пирятинської виїздили на заквітчаних стрічками санях-козирках ряджені – з бубном, піснями, сміхом. Їх годі було впізнати: обличчя розмальовані, кожухи вивернуті вовною назовні, на головах у дівчат – вінки з зеленої омели, а в хлопців замість шапок то макітра, то лозова верша, то висушена козлина шкура з гострими ріжками, що нагадували чортячі.
Сміх, гам, вереск.
Катря пропхалася наперед. Усе тут для неї було нове, незвичне: і люди, і їхній одяг, і ряджені, і жаровні, на яких шкварчало м’ясо у власному жиру, і численні ятки, де продавалася всіляка всячина – аби гроші!
Грошей у неї не було ані шеляга, тому вона не підійшла до яток, хоча її приваблювали барвисті стрічки та хустки, гребінці та дзеркальця, а зупинилася біля танцюристів. Спочатку їх було кілька пар, та, видно, танцювали вони вже давно, бо з останніх сил товкли утоптаний до блиску сніг ногами, а на їхніх розгарячілих лицях висіявся дрібний піт. Скоро ті пари одна по одній вийшли з кола – залишилась одна. Це було двоє молодят – хлопець та дівчина. Вони теж стомилися, але ще тримали фасон – поскидали кожушки, парубок і шапку-бирку шпурнув у гурт – і робили такі колінця, такі вихиляси, що натовп схвально загув, а музики припустили ще швидше.
Та Катрі не довелося додивитися до кінця цей несамовитий танок. Раптом їй на плече лягла чиясь рука.
– Катре!
Вона оглянулась. То був Василь.
Хлопець, по всьому було видно, відчував себе ніяково, однак в його очах світилася якась відчайдушна рішучість, що збентежила дівчину.
– Чого тобі?
Веснянкувате Василеве обличчя взялося плямами.
– Зрадів, що побачив тебе… Чого нам тута стовбичити? Ходімо краще марципани їсти! – І потягнув її з гурту.
Катря не опиралася, бо боялася розгнівити цього дещо дивакуватого хлопця, котрий, як хазяйський син, мав, на її думку, над нею якусь владу.
Він підвів її до ятки і кинув молодиці, що визирала звідти, п’ятака.
– Марципанів нам! – І простягнув пару коржиків дівчині. – Їж! Смачно!
Вони відійшли вбік.
Катря несміливо відкусила шматочок коржика, що справді був смачний, солодкий, з присмаком мигдалю. Та незвичайність того, що зараз відбувалося з нею, вражала і тривожила її, а тому було їй не до коржика. Краще б піти звідси, розстатися з хлопцем, що, похрумуючи марципана, якось дивно і напружено дивиться на неї. Від того погляду їй було незатишно і тривожно. Але піти не могла. Ноги ніби приросли до землі. Що він намислив? З якої речі пристав до неї, до наймички? Невже і він, як і його батько, думає, що коли вона служить наймичкою у них, то з нею можна поводитися як з якоюсь річчю?