Їли всі мовчки. Про вчорашнє – ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.
– Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж – у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне – і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан – кашу варити. Все, все!
Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?
Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:
– Гаразд, усе зроблю. Не вперше, – і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.
Дівчина нерозуміюче здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося – її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.
Зустрівшись після сніданку на подвір’ї, на ходу перемовились.
– Що це сталося за ніч з Хуржиком? – спитав Івась.
– Не знаю, – відповіла Катря. – Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.
– Ну, що ж, поживемо – побачимо, – філософськи завершив парубок.
4
Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.
Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках – стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.
Синове серце стиснулося від болю.
– Мамусю, як тобі? – кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки. – Ти снідала?
Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.
– Снідала, Василечку, снідала, – прошепотіла кволо, – Скільки мені треба! Спасибі Парасці – я доглянута… А ти чого прийшов? Кажи! Бачу – щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?
Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!
Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його, або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.
– Матусю, я хочу женитися, – випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу. – Прийшов порадитися з тобою.
Мати полегшено зітхнула.
– Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!
Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.
– Е-е! Яка там радість!
– Що ж так?
– Немає взаємності.
– Хто ж вона? Я знаю?
– Знаєш. Катря.
– Яка Катря? Наша наймичка?
– Так. Вона!
– І ти в неї дуже закохався?
– Дуже! Жити без неї не зможу!
– А вона?
– Мені здається, вона любить Івася.
– Ну от бачиш! То що ж нам робити?
– Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
– А батькові ти казав?
– Ні.
– Ну, от – і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.
– Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!
– Звідки ти знаєш?
Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.
– Знаю. Просто знаю – і все.
Мати промовчала, потім твердо сказала:
– Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє – по душам!
Василь привів батька.
– Ну, що тут трапилось? – присів біля столу. – Болить щось?
– Поговорити треба, Семене, – сказала мати. – Василь хоче женитися!
– Що-о? – Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. – Кого ж ти хочеш брати?
Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:
– Катрю.
– Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!
– Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є? – і Ганна пильно глянула на чоловіка.
Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
– А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї – і хай жениться! А наймичку брати – ні! Я не дозволю!