Коли всі колеса були змазані, наймити пригнали волів. Кожен віл знав своє місце і звично підставляв шию під ярмо. Однак були й норовисті – упиралися, намагалися втекти. У Івася був такий – по прізвиську Лисий, бо мав білу лисину на лобі. Ніяк не хотів ставати. Івась схопив його за роги і силоміць, підганяючи пугою, притягнув до ярма, примовляючи:
– Ший! Ший!
Тобто – шию, шию вставляй між чашовиною і підшийком! А коли Лисий таки вставив шию, швидко встромив у дірки залізну занозу.
– Не крутись мені! – і пригрозив пужалном.
Хуржик уже сидів у сідлі. Пересвідчившись, що всі воли уярмлені, гукнув:
– В дорогу! З Богом! Рушай!
Він рукою махнув Івасеві, що стояв біля передньої мажі, – і валка рушила.
Шлях попереду був багатьом знайомий. З Лубен – на Хорол, узвозом – донизу і поза Лисою горою на міст через Сулу, на Солоницю, а звідти – на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.
Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювалося радістю. За багато років чумакування – спочатку наймитом, а потім і господарем – він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бo чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім того, воно п’янило свободою. Під тобою – безмежна земля, над тобою – безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя – маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут – степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще – безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!
Хуржик дише на повні груди, підставляє лице сонцю і легкому вітерцеві, що залітає під полотняну сорочку, і окидає поглядом валку.
А їй ні кінця ні краю! Голова вже сховалася попереду, а хвіст ще тільки виповз із долини. Та й не дивно: сто паровиць вирушало нині до Криму!
Риплять дерев’яні ярма, натужно сопуть сірі воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі мажі з халабудами і без них. Де немає халабуд, там лежить цупка попона, щоб накривати товар під час дощу.
– Все гаразд? Ніхто не відстав? – спитав Хуржик чумака, що проїздив мимо. – Ніхто не обламався?
– Бог милував, – відповів той. – Ніхто не відстав і не обламався.
– Добре! – кивнув Хуржик і помчав у голову валки.
Ось і його десять паровиць – попереду. Міцні воли, всі з халабудами, а в них повно різного товару: і ковальського, і кравецького, і шевського. Вироби лубенських, роменських та миргородських умільців високо ціняться на базарах Криму. За виручене і солі набере, ще й з лихвою повернеться. А головне… А втім, не треба думати про це головне.
Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.
– Тьху! Згинь! Пропади! – сплюнув спересердя в дорожню куряву. – І не баламуть душу!
Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.
– Ну, що – все гаразд?
Івась здвигнув плечима.
– Ніби все.
Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.
– На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!
Міст був без перил, і зауваження Хуржика було слушне. Івась став попереду мажі, взяв у руки налигача, що вільно висів у волів на рогах, і повів їх по нерівних і хистких соснових плахах, що враз заграли під колесами.
Поки не переправилася вся валка, Хуржик не зійшов з місця, слідкуючи за кожною мажею, а потім знову вирвався наперед і так уже і їхав до лісу.
На нічліг стали рано. Вибрали гарне місце під ліском, неподалік річки, вози поставили по старовинному козацькому звичаю колом, табором – один побіля одного, наносили з лісу сушняку – розіклали багаття і почали варити куліш. Кожен чумак мав свій казан – хто більший, хто менший, залежно від кількості наймитів. Але страву варили одну – традиційний чумацький куліш з гречаної або пшоняної крупи і засмажували салом або олією. Хліба набрали чимало – щоб вистачило на два тижні. То дарма, що зачерствіє, – голодні чумацькі жорна все перетруть!