– Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі. І чимало. Учись!
Івась сумно похитав головою. Не збулося дідове пророцтво. Не став Івась кобзарем. П’ять літ з дідом Йосипом промайнули як один день. Потім старий кобзар захворів і вже не підвівся. Перед смертю сказав:
– Ти ось що, Івасю, не сумуй за мною! Я своє віджив, а тобі ще жити та жити! З мого майна візьмеш мою кобзу, бо більше нічого цінного не маю, та йди в найми. Кобзар з тебе на чотирнадцятому році ще ніякий: голос у тебе саме ламається, стає ні дитячий, ні парубочий, а півнячий. А наймитом будеш добрим – силу маєш! Он який дебелий вимахав! Попрацюєш, уматерієш, голос зміниться – і якщо відчуєш потяг до мого ремесла, ставай кобзарем. Грати навчився, пісні вивчив – співай людям на втіху! Бо пісня велику силу має! І розвеселить, і навчить, і сльозу з ока вичавить! Ти ж сам не раз бачив…
– Бачив, дідуню.
– Ну, то й прощавай. А мені пора в далеку дорогу – аж до Бога! Не згадуй лихом!
З тими словами й помер.
Івась зітхнув. Смерті батьків він майже не пам’ятав. А от смерть кобзаря Солошенка була для нього важким ударом. Не стало доброї людини і порадника. Потрібно було шукати новий притулок. І тут хтось підказав, що Семен Хуржик шукає наймита.
Не без страху став Івась перед багатим чумаком. Хуржик насмішкувато примружив очі.
– Скільки ж тобі літ, хлопче?
– П’ятнадцять, – збрехав Івась, накидаючи собі півтора року.
– Ну й брехун же ти, як я бачу, – безцеремонно відчитав його хазяїн. – Та тобі тільки тринадцять! Та й то з натяжкою!
– Е-е, ні! – заперечив Івась, якому нічого було губити. – Чотирнадцять – і без натяжки! Та ви, дядечку, не сумлівайтеся – я силу маю! Працюватиму як дорослий!
– Ну гаразд, – погодився з доводами підлітка Хуржик. – Залишайся! Але перший рік без платні – тільки за харчі! Згода? А там – побачимо!
Івась зрадів.
– Згода, дядьку. Не пожалкуєте! Я не ледар!
Так Івась став наймитом, а наступного літа і чумаком, погоничем волів. І з того часу кожного року вирушав з хазяїном у Крим по сіль. Подорожі йому сподобалися, захопили його. Робота хоч і важка, але неспішна. Воли тихенько тягнуть важкого воза, помахують хвостами, а ти йдеш збоку, заглиблений у свої думи, зириш навколо, а мимо тебе пропливають зелені поля, темні ліси, річки, села, люди. Який широкий, безмежний світ! І скільки в ньому нового, цікавого! Бувають, правда, й важкі хвилини – то вісь зламається, і намучишся, поки заміниш на нову, то обложні дощі почнуться, і не просихаєш тиждень, чи й два, то сам заслабнеш ні з сього ні з того і проваляєшся на мажі, ждучи або одужання, або смерті. А буває, лихі люди нападуть – розбійники, тоді – пан чи пропав: хапаєш замашного кия, що завжди лежить у возі напохваті, і грудьми захищаєш хазяйське добро, з якого і тобі перепаде кілька карбованців… В дорозі всіляко буває. Та все ж більше цікавого, ніж важкого чи лихого. Тому й любить Івась чумакування.
Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати – їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.
Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.
– Ждатимеш? – запитав він, потискуючи її руки.
– А ти сумніваєшся?
– Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!
– Дуже він мені треба!
– Багатий же!
– Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний! – і поцілувала в уста. – Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!
Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.
Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.
7
На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.