Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася – наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і, незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.
Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.
– Ти чого?
Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу – і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:
– Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!
Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:
– Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..
Та страх покинув її значно пізніше – аж під Тернами. Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.
– Ти мій рятівник! Дякую тобі! – промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.
Івась отетерів.
– Ти що? Я ж не піп!
– Ти мій рятівник! – повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди. – Скільки й житиму – пам’ятатиму!
На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками «соб» на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна…
5
У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною водою, вийняв з печі два баняки окропу. Один вилив у кадіб, а другий залишив на підлозі, поряд з цебром.
Потім роздягнувся догола.
Піч і лежанка були натоплені жарко, холоду не відчувалося, і він, не поспішаючи, підійшов до пожовтілого від часу й кухонних випарів дзеркала, що висіло на стіні біля вікна, заглянув у нього, запустив у чорні розкуйовджені патли цупку п’ятірню, посмикав за обвислі вуса і незадоволено хмикнув: «Гм, ну й гарний! Заріс, мов бездомний пес! Хтозна-коли й підстригався! Сором який!»
Тоді витягнув з мички, настромленої на гребінь, невелику грушеву гребінку, розчесався, насунув на голову макітру, взяв ножиці і швидко – по вінцях – обкарнав чуприну. Ще раз заглянув до дзеркала – підправив там, де було нерівно, підстриг вуса і тільки після того, залишившись задоволеним, розвів окріп холодною водою і заліз у кадіб. Облився з мідної коновки, намилився і почав періщити себе з усіх боків березовим віником – аж виляски пішли по хаті. Бризки летіли і на пофарбовану підлогу, і на стіни, але він на те не зважав, – Параска прибере!
Коли вода вихолола, ще долив окропу і ліг, зігнувшись у три погибелі. Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, – так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.