Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха.
В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:
– Семене, зайди-но сюди!
Хуржик прочинив до хворої двері.
– Чого тобі?
– В хаті ми самі? – спитала жінка.
– Самі… А що?
– Хочу тебе запитати – молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?
З несподіванки Хуржик закліпав очима.
– Не розумію тебе, Ганно.
– Не розумієш? Аякже – він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час…
– А що?
– Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг…
– Так Масляна ж на носі – от і готуюся!
– Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку… І чоботи наквацював дьогтем – аж дихати важко!
– Щоб води не пропускали…
– Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!
– Ну, знаєш… А ще що?
– Пику кожного дня шкребеш бритвою!
– То й що?
– А те!
– Та що – питаю? – гримнув Хуржик.
Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:
– Молода наймичка з’явилася в хаті – от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина-парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!..
– Тю на тебе, пришелепкувата! – плюнув Хуржик і, грюкнувши дверима так, що аж стіни задвигтіли, вийшов з кімнати.
Постояв у світлиці – з досади, сам того не помічаючи, шкріб цупкими пальцями потилицю. Вийшов у сіни, але тут було темно і холодно. Заглянув у кухню – нікого. Став біля вікна – уперся лобом у замерзлу шибку, щоб трохи втихомирити розбурхані думки і почуття, важко дихав. Досада все більше гризла серце. Як недоладно склалося життя! Здається, чого тобі ще треба? Господар на всі Лубни! Обійстя – багате, одне з кращих в околиці: дім просторий, на дві половини, на фарбованих половицях, застелених барвистими домотканими килимами, двір – ще просторіший: корівня, волівня, конюшня, свинарня, повітка для возів, маж, рал та борін, мурований льох із вхідною шиєю, колодязь із журавлем, сад за будівлями, а в ньому – і яблуні, і груші, і сливи-угорки, і абрикоси, і вишні, і виноград. А в скринях – одягу всілякого повно, а в прискриньку – грошей у полотняній торбинці. Чого, здається, треба тобі, чоловіче, для щастя?
Хуржик важко зітхнув. Пригадав, як двадцять літ тому був молодим наймитом на цьому ж подвір’ї, у Петра Сороки, багатого чумака, як доглядав за його скотом, за кіньми, орав, сіяв, ходив з господарем у Крим по сіль, рибу та вино. Як нарікав на свою батрацьку долю і заздрив чужому багатству, – хоча тепер розуміє, що не таким уже багатим той Петро Сорока був. І не думав, не гадав тоді, що працює, власне, на себе, – так тоді склалося життя… Одного літа, під час повернення з Криму, господар занедужав у дорозі і помер. Його поховали в степу, біля Берислава, а він, Хуржик, справно довів його валку з трьох маж додому. Бездітна вдова померлого Ганна не довго побивалася за старим і, всі знали, осоружним мужем, а зразу ж кинулася з молодим наймитом по ярмарках розпродувати привезене з Криму – вино, ізюм, рибу, сіль. Їздили і в Миргород, і в Пирятин, і в Лохвицю, і навіть на Ільїнський ярмарок у далекі Ромни. Там, у дорозі, під час нічлігу, і трапився між ними гріх: старша на десять років, владна господиня, якої двадцятидвохлітній Семен Хуржик боявся більше, ніж плохого кволого господаря, сама прийшла до його воза і пірнула під кобеняк, яким він укривався, обняла, гаряче дихнула в вухо: