Свою промову вона закінчила люб’язним запрошенням містера Джона Дешвуда та його дружини відвідати її у Бартоні, а запрошення Едварду вона зробила тоном іще люб’язнішим. Хоча після недавньої розмови зі своєю невісткою місіс Дешвуд твердо вирішила покинути Норленд якомога скоріше, у неї не було найменшого бажання сприяти тому, заради чого вона завела розмову. Вона зовсім не мала наміру розлучати Елінор і Едварда і своїм підкреслено ввічливим запрошенням Едварда хотіла продемонструвати дружині Джона Дешвуда, як мало для неї означає те, що невістка не схвалює можливого шлюбу між ними.
Знову і знову містер Джон Дешвуд говорив своїй мачусі про свій великий жаль з приводу того, що вона винайняла будинок так далеко від Норленда, що він не зможе їй допомогти з перевезенням меблів. Його і справді засмутила ця обставина, бо вона позбавляла його можливості зробити саме ту послугу, якою він хотів обмежити виконання обіцянки, що її він дав своєму покійному батькові. Усі їхні речі відправили кораблем. Вони складалися переважно з білизни, металевого посуду, порцеляни, книжок та прекрасного фортепіано Маріанни. В ту мить, коли відправляли пакунки, дружина Джона Дешвуда тяжко зітхнула: хоч статок місіс Дешвуд був мізерним порівняно з їхнім, їй, проте, було прикро, що та є хазяйкою таких гарних сервізів.
Місіс Дешвуд винайняла будинок на рік; у ньому вже були всі необхідні меблі, тож туди можна було відразу в’їхати й жити. Ні в кого не виникло ніяких труднощів з угодою; у Норленді її утримувала лише необхідність уладнати свої справи і визначитися щодо майбутньої кількості слуг, після чого вона мала намір податися на захід. Усе це незабаром вона владнала, бо те, що їй необхідно було зробити, вона зробила дуже швидко. Коні, що залишилися від її чоловіка, були продані невдовзі по його смерті, а як тільки з’явилася можливість позбутися і карети, то вона теж продала її після слушних порад своєї старшої дочки. Якби місіс Дешвуд прислухалася лише до своїх власних бажань, то вона б залишила карету заради комфорту своїх дітей, але розважливість Елінор взяла гору. А ще її розважливість обмежила кількість — вирішили взяти двох жінок і одного чоловіка, якого порекомендували їхні норлендські знайомі.
Чоловіка та одну з жінок відразу ж послали до Девонширу, щоб ті приготували будинок до прибуття своєї хазяйки, бо оскільки місіс Дешвуд зовсім не знала леді Мідлтон, то вона воліла краще відразу ж їхати до котеджу, аніж спочатку робити візит до Бартон-парку. Вона так беззастережно покладалася на ту характеристику будинку, яку дав йому сер Джон, що не відчувала потреби самій оглянути його ще до в’їзду. Її бажанню якомога швидше поїхати з Норленда не давала ослабнути та відверта втіха, з якою на цей від’їзд очікувала її невістка; цю втіху невістка майже не намагалася приховати, коли для годиться радила не поспішати з від’їздом. Ось і настав найбільш підходящий час для названого сина місіс Дешвуд належним чином виконати обіцянку, яку він дав своєму батькові. Оскільки він не сподобився зробити це відразу після свого переїзду до маєтку, то здавалося, що тепер саме час згадати про неї. Але невдовзі місіс Дешвуд втратила на це надію, переконавшись із його поведінки та висловлювань, що сподівана допомога не сягала далі дозволу мешкати їм у Норленді протягом півроку. Джон Дешвуд дуже часто говорив про господарські витрати, що зросли, і про свій схудлий гаманець (наче ніхто інший з людей багатих не змушений був витрачати гроші), тому було очевидно, що він не тільки не здатний надати допомогу, а й сам її потребує.
Минуло лише кілька тижнів з дня отримання першого листа від сера Джона Мідлтона, а в новому помешканні уже все було готово до переїзду місіс Дешвуд та її дочок; тож їхня подорож почалася.
Немало сліз пролили вони, прощаючись з рідною домівкою.
— Мій любий Норленде! — мовила Маріанна, прогулюючись біля будинку в останній вечір їхнього перебування там. — Коли ж то я перестану сумувати за тобою! Коли ж то я стану почуватися вдома в іншому місці! О моя люба домівко, якби ти тільки знала, як я страждаю, дивлячись на тебе з цього місця, з якого, можливо, я більше ніколи тебе не побачу! А ви, мої любі дерева, що стали такими рідними! Але ви залишитеся незмінними. Жоден ваш листок не зжовкне через наш від’їзд, жодна гілка не застигне у смутку від того, що ми вас більше не побачимо! Так, ви залишитеся незмінними і незворушними, нездатними усвідомлювати радість чи печаль, що ви їх викликали, нечутливі до того, що у вашій тіні прогулюватимуться тепер інші люди! Та чи любитимуть вони вас?