— Ви такі добрі до мене…
Місіс Дешвуд з подивом подивилася на Елінор, яка була здивована не менше. Кілька секунд панувало мовчання. Його перервала місіс Дешвуд.
— Можу лише додати, милий Віллоубі, що в Бартон Котеджі вам завжди раді. Я не наполягатиму, щоб ви повернулися відразу ж, оскільки лише ви одні можете судити, як подивилася б на це місіс Сміт. З цього приводу я не збираюся ставити під сумнів ані ваш намір їхати, ані необхідність цієї поїздки.
— Мої справи нині, — знічено відповів Віллоубі, — є такими, що… що… боюся… я не зможу тішити себе надією…
Він замовк. Від подиву місіс Дешвуд не могла вимовити ані слова, і запало нове мовчання. Цього разу першим заговорив Віллоубі.
— Не варто отак баритися з від’їздом, бо це нерозумно, — вимовив він з легкою посмішкою. — Не буду розтягувати свої страждання, залишаючись серед друзів, чиїм товариством мені вже не дано насолоджуватися.
Потім він квапливо попрощався з ними і вийшов з вітальні.
Вони побачили, як він вскочив у кабріолет і через мить зник за поворотом.
Місіс Дешвуд, надто збентежена, щоб говорити, відразу ж пішла до себе, аби наодинці вдатися до занепокоєних роздумів, які викликав цей несподіваний від’їзд. Елінор була стривожена аніскільки не менше, коли не більше. Вона перебирала в пам’яті їхню розмову з подивом і хвилюванням. Поведінка Віллоубі, коли він прощався з ними, його зніяковілість, удавана жартівливість і, головне, те, що запрошення її матері він вислухав без щонайменшої радості, неохоче, протиприродно закоханому, неприродно для нього, — усе це викликало у неї глибокі побоювання. То вона починала боятися, що він ніколи не мав серйозних намірів, то схилялася до думки, що між ним і її сестрою відбулася бурхлива сварка. Тоді ставало зрозуміло, чому Маріанна вибігла з вітальні в такому розпачі, хоча, з іншого боку, любов Маріанни до нього була такою, що сварка між ними, навіть дріб’язкова, здавалася зовсім неймовірною.
Та хоч якими були обставини їхньої розлуки, горе її сестри сумнівів не залишало, і Елінор з ніжним співчуттям уявила собі той несамовитий розпач, до якого Маріанна вдається, не тільки не шукаючи в ньому полегшення, але, навпаки — вбачаючи свій обов’язок у тому, щоб усіляко роз’ятрювати його і посилювати.
За півгодини місіс Дешвуд повернулася з почервонілими очима, але без тіні смутку на обличчі.
— Наш милий Віллоубі вже від’їхав від Бартона на кілька миль, Елінор, — сказала вона, сідаючи за шитво. — І як тяжко у нього повинно бути на серці!
— Усе це так дивно! Такий раптовий від’їзд! Усе змінилося за одну мить. Ще вчора увечері він був з нами — такий щасливий, такий веселий, такий милий! А сьогодні, з’явившись на якихось десять хвилин… поїхав собі без наміру повернутися! Ні, безперечно, відбулося щось, про що він нам не сказав. Він був зовсім на себе не схожий — і розмовою, і поводженням. Ви, звичайно, теж добре помітили цю переміну! Так що ж трапилося? Чи вони посварилися? З якої іще причини він став би ігнорувати твоє запрошення?
— В усякому разі, не через відсутність бажання його прийняти. Я це помітила! Просто він не міг. Я все обдумала і, повір, здатна пояснити те, що спочатку здалося мені не менше дивним, ніж тобі.
— Невже?
— Я всьому знайшла пояснення, які мені здаються цілком переконливими. Але ти, Елінор, ти завжди готова сумніватися в чому завгодно, і тебе вони, звичайно, не переконають, я це передбачаю. Але твої слова не змусять мене змінити мою думку. Я не сумніваюся, що місіс Сміт підозрює про його почуття до Маріанни, не схвалює його знайомство з нею (мабуть, стосовно його одруження вона має інші плани) і тому хоче його забрати звідси — а справа, у якій вона посилає його до Лондона, замислена як привід. Йому добре відомо її несхвальне ставлення, він не наважується признатися їй, що заручений з Маріанною, і змушений через своє залежне становище поступитися її задумам і покинути Девоншир на деякий час. Ти, звичайно, відповіси, що, можливо, це і так, але може бути, що й не так. Тільки я не стану слухати твоїх уїдливих пояснень, якщо вони не будуть такими ж переконливими, як і мої. Отже, що ти скажеш, Елінор?
— Нічого. Адже ти передбачила мою відповідь.
— Значить, по-твоєму, це може бути і так, і не так? Ох, Елінор, твої почуття просто незбагненні! Ти завжди схильна вірити в погане більше, ніж в гарне. Ти вважатимеш за краще зробити Маріанну нещасною, а бідолаху Віллоубі винним, замість того щоб виправдати його! Ти будь-що шукаєш в ньому підступності лише тому, що він попрощався з нами без звичайної своєї щирості! А чи не слід зважити на його неуважливість або ж на його смуток після такого удару? Невже найвірогідніше пояснення слід безоглядно відкидати лише через те, що йому можна знайти спростування? Хіба чоловік, якого ми всі маємо стільки підстав любити і анінайменшої — думати про нього погано, не мусить в наших очах стояти вище за образливі сумніви? Не слід забувати, що можуть існувати дуже вагомі причини, котрі, проте, якийсь час необхідно зберігати в таємниці? Врешті-решт, у чому, власне, ти його підозрюєш?