Найбільше здивувало дітей те, що їхнє вбрання було зовсім сухе й вони не відчували ані вологи, ані холоду.
— Ох, це нас чужа дитина оберігала! — сказав Фелікс, простягаючи руки вгору.
І обоє, Фелікс і Кристліб, гучно крикнули, аж луна пішла лісом:
— Ох, люба дитино, прийди знов до нас, ми так тужимо за тобою, ми не зможемо жити без тебе!
Їм здалося, ніби у кущах замерехтів ясний промінь, і квітки, яких він торкався, підіймали голівки. Та хоч скільки гукали діти свою гостю з країни фей, усе сумніше й сумніше, більше перед їхніми очима ніщо не з'явилося. Вони зажурено пішли додому, де батьки зустріли їх з великою радістю, бо дуже хвилювалися за них через негоду.
— Добре, що ви вже тут, — сказав пан фон Бракель. — Признаюся вам, я боявся, що магістр Чорнило й досі вештається по лісі й напав вам на слід.
Фелікс розповів про все, що сталося в лісі.
— Все це безглузді вигадки, — сказала пані фон Бракель. — Якщо вам у лісі сниться така маячня, то я більше не пущу вас туди, сидіть собі вдома.
Звичайно, так тривало недовго, бо діти знов почали просити:
— Мамо, люба, пустіть нас до лісу, хай ми трішки побігаємо.
І пані фон Бракель зглянулася на них:
— Ну йдіть, тільки не верзіть казна-чого, як повернетесь.
Але сталося так, що діти невдовзі самі перехотіли ходити до лісу. Ох! Чужа дитина більше не з'являлася, а як тільки Фелікс і Кристліб зважувались зайти глибше в зарості чи наблизитися до ставу, мисливець, музика і лялька починали глузувати з них:
— Дурні, неотесані діти, тепер сидіть без іграшок, як не вміли шанувати нас, чемних, вихованих людей! Дурні, неотесані діти!
Таке важко було витримати, і діти воліли сидіти вдома.
ЗАКІНЧЕННЯ
— Не знаю, що зі мною таке, — сказав одного разу пан фон Бракель своїй дружині. — Ось уже кілька днів я почуваюся якось дивно. Я вже ладен подумати, що це лихий магістр Чорнило щось наслав на мене, бо відтоді, як я його влучив ляпачкою і прогнав, у мене все тіло ніби свинцем налите.
Справді, пан фон Бракель ставав із кожним днем блідіший і кволіший. Він більше не ходив у поле, як звичайно, не порядкував і не порався в господі, а годинами сидів, поринувши в глибоку задуму, і часом просив Фелікса й Кристліб розповідати про їхні пригоди з чужою дитиною. Діти захоплено говорили про дива, почуті від чужої дитини, про чарівне, прекрасне королівство, в якому вона жила, а пан фон Бракель сумно всміхався, і на очах у нього з'являлися сльози. Але Фелікс і Кристліб були дуже невдоволені тим, що чужа дитина тепер не приходить до них і вони наражаються на кпини мерзенних ляльок у заростях та біля ставу, а тому не зважуються більше й поткнутися до лісу.
І одного ясного чудового ранку пан фон Бракель сказав:
— Ходімо, діти, разом до лісу, лихі вихованці магістра Чорнила не зроблять вам ніякої шкоди!
Він узяв дітей за руки й подався з ними до лісу, де того дня все блищало, співало й духмяніло, як ніколи.
Вони посідали на м'яку траву під пахучими деревами, і пан фон Бракель почав так:
— Любі діти, я більше не можу приховувати від вас того, що в мене лежить на серці. Мушу сказати вам, що я так само, як і ви, знаю чарівну чужу дитину, яка показала вам тут у лісі стільки всього гарного. Коли я був такого віку, як ви, вона так само відвідувала й мене і гралася зі мною в дивовижні ігри. Я зовсім не пам'ятаю, як вона мене потім залишила, і не можу зрозуміти, як я міг так забути її, що нітрохи не вірив вам, коли ви розповідали про її появу, хоч не раз мені в душу закрадалася думка, що це таки правда. Та кілька днів тому я так виразно пригадав свої прекрасні дитячі роки, як уже віддавна не міг пригадати, і тоді чужа дитина постала в моїй пам'яті такою гарною, сповненою дивовижного чару, як я її бачив колись, і я відчув таку саму тугу за нею. Але серце моє не витримало тієї палкої туги й надірвалося! Я відчуваю, що востаннє сиджу тут, під цими чудовими деревами й кущами, що я скоро покину вас, любі мої діти! Тільки твердо тримайтеся милої чужої дитини, коли я помру!
У Фелікса й Кристліб серце стислося з горя, і вони заплакали й залементували:
— Ні, тату, ви не помрете, не помрете, ви ще довго-довго житимете з нами і так само, як ми, гратиметеся з чужою дитиною!
Та вже через день після того панові фон Бракелю стало так погано, що він зліг. З'явився високий худий чоловік, помацав йому пульс і сказав:
— Це минеться!
Але це не минулося, і на третій день пан фон Бракель помер. Ох, як голосила пані фон Бракель, як заламували руки діти і як вони кричали: