Бо Фелікс бачив у своїй книжці намальованого короля, що носив таку саму зірку на грудях, а тому й вирішив, що дядько також став королем, коли має королівську відзнаку. Дядько тоді весело засміявся з його запитання й відповів:
— Ні, синку, я не король, але найвірніший слуга й міністр короля і керую багатьма людьми. Якби ти належав до графської лінії Бракелів, то, може, теж колись носив би таку зірку, як я, але ти тільки простий фон Бракель, і чогось путнього з тебе не вийде.
Фелікс нічогісінько не зрозумів із дядькових слів, а пан Тадеус фон Бракель вважав, що йому й не треба їх розуміти. Тепер дядько розповів своїй гладкій дружині, як Фелікс подумав на нього, що він король, і вельможна гостя вигукнула:
— О зворушлива, мила невинність!
Та врешті Феліксові й Кристліб довелося вилізти з кутка, де вони хихотіли і сміялися, доїдаючи свого пирога. Мати найперше повитирала їм роти, щоб, боронь Боже, на губах не лишилося якоїсь крихти, і підвела їх до вельможних гостей.
— О, яка природність, о сільська невинність! — вигукнули дядько й тітка, поцілували дітей і дали їм по чималому пакунку.
У пана Тадеуса фон Бракеля та його дружини аж сльози заблищали на очах, так їх зворушила добрість вельможних родичів. Фелікс швиденько розгорнув свій пакунок, побачив, що то були льодяники, взяв один і розкусив. Кристліб зразу ж зробила те саме.
— Що ти робиш, синку! — вигукнув дядько. — Не можна так, ти пощербиш собі зуби, треба взяти цукерок у рот і смоктати, аж поки він розтане.
Почувши таке, Фелікс мало не зареготав.
— Ой любий дядечку, — сказав він, — невже ви думаєте, що я маленька дитина й не маю чим кусати цукерок, мушу його смоктати?!
І він узяв з пакуночка новий льодяник, засунув його до рота й кусонув з усієї сили, аж затріщало.
— О мила наївність! — вигукнула гладка тітка, і дядько погодився з нею.
Але в пана Тадеуса аж лоб змокрів, так йому було соромно за нечемного Фелікса. А мати шепнула хлопцеві на вухо:
— Не можна так хрумтіти, нечемо! Бідолашний Фелікс думав, що він нічого поганого не робить, і материна догана геть спантеличила його. Він повільно витяг з рота недоїденого льодяника, поклав його назад у пакунок і простяг той пакунок дядькові.
— Нате вам ваші цукерки, якщо їх не можна їсти! — сказав він.
Кристліб, що звикла в усьому наслідувати Фелікса, зробила те саме. Як почув це пан Тадеус, то аж кинувся:
— Ох, мій шановний, вельможний брате, не гнівайтеся на дурного хлопця за його балачку! Хіба в селі, та ще й у нашій скруті, виховаєш таких чемних дітей, як ваші!
Граф Ципріанус самовдоволено, зверхньо всміхнувся і глянув на Германа та Адельгундоньку. Вони давно вже з'їли своє печиво й тепер мовчки, тихо сиділи на стільчиках. Обличчя в них були непорушні. Гладка жінка теж усміхнулася і пролебеділа:
— Атож, ми ні про що так не дбаємо, як про виховання своїх дітей.
Вона дала знак графові Ципріанусові, він зразу ж обернувся до Германа та Адельгундоньки й почав ставити їм різні запитання, на які вони миттю відповідали: про всілякі міста, річки й гори з дивними назвами, про те, скільки тисяч миль до них треба було їхати. Так само вони обоє вміли докладно змалювати всіх звірів, що буцімто жили в диких пущах у найдальших країнах. Потім вони почали розповідати про чужинецькі кущі, дерева й овочі, наче самі їх бачили, ба навіть ніби самі ті овочі куштували. Герман докладно змалював якусь битву, що відбулася триста років тому, і навіть назвав на ім'я всіх генералів, які брали в ній участь. А наостанці Адельгундонька розповіла навіть про зірки на небі й заявила, що там є повно всіляких дивних тварин і якихось фігур. Коли Фелікс почув усе те, йому аж страшно стало, він підійшов до пані фон Бракель і спитав її на вухо:
— Ох, мамусю, що вони теревенять?
— Не балакай дурного, хлопче! — гримнула на нього мати. — То все наука.
Фелікс замовк.
— Дивовижно! Нечувано! І в такому малому віці! — раз по раз вигукував пан фон Бракель.
А пані фон Бракель зітхала:
— О Господи! Не діти, а янголята! А що з наших малих вийде тут, на сільському безлюдді!
Коли пан фон Бракель і собі почав нарікати на своїх дітей слідом за дружиною, граф Ципріанус, щоб утішити їх, пообіцяв невдовзі прислати до них одного освіченого чоловіка, що безкоштовно вчитиме дітей.
Тим часом знов під'їхала розкішна карета. Візник зайшов до кімнати з двома великими коробками. Адельгундонька й Герман узяли їх і простягли Кристліб та Феліксові.
— Чи ви любите іграшки, mon cher[1]? Я привіз вам найкращих іграшок, — сказав Герман і вишукано вклонився.