— Чуєте, Феліксе й Кристліб, як нас усі люблять? — сказала чужа дитина, немов аж променіючи, й озирнулася довкола. — Але вже за горами займається вечірня зоря, і соловейко кличе мене додому.
— Ох, якби ми ще трішки політали! — попросив Фелікс.
— Тільки не дуже високо, а то в мене закрутиться голова, — сказала Кристліб.
І тоді чужа дитина взяла їх за руки, як учора, і вони знялися вгору, в золоту червінь вечірньої зорі, а навколо них зашугала, зацвірінькала весела зграя барвистих пташок. О, що то була за радість! У вогнистих хмарах, ніби в хисткому полум'ї, Фелікс побачив дивовижної краси палаци з чистих рубінів та інших блискучих коштовних каменів.
— Глянь-но, глянь, Кристліб, які там чудові будинки! — вигукнув Фелікс. — Тільки не бійся, ми напевне долетимо до них.
— Це мої повітряні палаци, я їх дуже люблю, — сказала чужа дитина, — але сьогодні ми вже, мабуть, не дійдемо до них!
Фелікс і Кристліб бачили все це наче вві сні й самі не зрозуміли, як так сталося, що вони раптом опинилися вдома, в тата з мамою.
ПРО БАТЬКІВЩИНУ ЧУЖОЇ ДИТИНИ
Чужа дитина спорудила собі на найкращій місцині в лісі, серед шелестких кущів, недалеко від струмка, дуже гарне шатро з високих струнких лілей, розквітлих троянд і барвистих тюльпанів. Фелікс і Кристліб сиділи з нею в тому шатрі й прислухалися до дивної балачки лісового струмка.
— Я все-таки добре не збагну, що він каже, — признався Фелікс, — і мені здається, що ти сам, любий хлопчику, набагато краще розповів би мені все те, що він так незрозуміло мурмоче. А ще я хотів би тебе спитати, звідки ти приходиш і де завжди так швидко діваєшся, що ми самі ніколи не знаємо, як це відбувається.
— А знаєш, люба дівчинко, — й собі озвалася Крістліб, — наша мама думає, що ти вчителів Готліб!
— Не кажи дурного, — гримнув на неї Фелікс, — мама просто не бачила нашого приятеля, а якби побачила, то не називала б його вчителевим Готлібом. А тепер скажи мені, любий хлопчику, де ти живеш, щоб ми взимку, коли мете хурделиця і в лісі немає ані стежок, ані доріг, могли прийти до тебе додому?
— Ай справді! — підхопила Кристліб. — Скажи нам, де ти живеш, хто твої батьки, а головне, як тебе звати.
Чужа дитина споважніла, майже посмутніла і глибоко зітхнула. Потім, трохи помовчавши, почала так:
— Ох, любі, чому ви питаєте про мою батьківщину? Хіба не досить, що я день у день приходжу до вас і граюся з вами? Можу вам сказати, що я живу он за тими синіми горами, схожими на кучеряві зубчасті хмари, та якби ви захотіли багато днів підряд іти до тих гір, то звідти побачили б так само далеко нові гори, за якими треба було б шукати моєї домівки, а якби ви дійшли й до них, то знов побачили б нові гори, і так ви б ішли, ішли й ніколи не дійшли б до моєї батьківщини.
— Ох, то ти живеш за багато сотень миль від нас і тільки приїхала в гості у наші місця? — жалібно спитала Кристліб.
— Слухай, Кристліб, — відповіла їй чужа дитина, — якщо ти дуже захочеш мене бачити, я зразу ж з'явлюся біля тебе і принесу з собою всі ігри, всі дива зі своєї батьківщини, а хіба це не те саме, що ми сиділи б разом у мене вдома й гралися?
— Ні, не те саме, — сказав Фелікс, — бо твоя батьківщина, мабуть, повна дивовиж, таких як ті, що ти приносиш із собою. Дарма ти лякаєш мене, що шлях туди такий важкий, я однаково, як тільки зможу, вирушу в дорогу. Мандрувати лісами, видряпуватися стрімкими, зарослими стежками на гори, перебродити струмки, перелазити через гостре каміння й продиратися крізь колючі кущі — це діло для справжнього мисливця, і воно мені до снаги.
— До снаги, — погодилась чужа дитина й радісно засміялася. — І якщо ти твердо надумаєш здійснити цю подорож, то це буде те саме, що ти її здійснив. Країна, де я живу, справді така гарна, що її годі й описати. А моя мати — королева тієї країни, її прекрасна, осяйна володарка.
— То ти королевич? То ти королівна? — одночасно вигукнули Фелікс і Кристліб, вражено й майже злякано.
— Так, — відповіла чужа дитина.
— І ти, мабуть, живеш у прекрасному палаці? — спитав Фелікс.
— Авжеж, — відповіла чужа дитина, — палац моєї матері ще кращий, ніж ті, що ти бачив у хмарах, бо його стрункі колони зроблені з чистого кришталю і здіймаються високо-високо, аж у небесну блакить, яка спирається на них, наче величезна баня. Під нею плавають туди й сюди прекрасні перисті хмари, сходить і заходить червона вранішня й вечірня зоря, танцюють лункими колами мерехтливі зірки. Ви, любі мої, вже, мабуть, чули про фей, що вміють робити такі дива, яких жодна людина не вміє, і, певне, вже зрозуміли з моєї розповіді, що моя мати — фея. Так, і не просто фея, а наймогутніша з усіх фей. Всьому, що живе на землі, вона дарує свою щиру любов, але, на її великий жаль, багато людей і гадки не мають про це. А найдужче моя мати любить дітей, тому влаштовує у своїй державі для них свята — найкращі і найвеселіші. Тоді буває, що чепуристі духи з двору моєї матері відважно шугають крізь хмари й напинають від одного краю палацу до другого мерехтливу веселку з найяскравіших барв. Під нею вони будують для моєї матері трон із чистих діамантів, які, проте, скидаються на лілеї, фіалки й троянди і так само пахнуть, як вони. А коли мати сідає на трон, духи грають на золотих арфах та кришталевих цимбалах, а материні двірські співаки починають співати такими гарними голосами, що аж серце завмирає із солодкої втіхи. А ті співаки — прекрасні птахи, ще більші за орлів, з червоним, як полум'я, пір'ям, — ви, мабуть, таких ніколи ще не бачили. Тільки-но залунає музика, палац, ліс, садок сповнюються життям і радісним гомоном. Тисячі ошатно вбраних дітей улаштовують ігри та розваги. Вони то бігають поміж кущами й кидають одне в одного квітками, то вилазять на тонкі деревця й гойдаються на вітті, то збирають блискучі, як золото, ягоди, смачні-пресмачні — на землі таких навіть не буває, — то граються з прирученими сарнами й іншими гарними тваринами, що вибігають до них із лісу, то сміливо вискакують на веселку й з'їжджають із неї або сідають верхи на золотих фазанів і здіймаються на них аж до хмар.