— Прийнято, — додала Ламберт.
— Прийнято, — з полегшенням промовила Ріплі.
Даллас подивився на штурмана:
— Ти впевнена, що ми залишили платформу на стабільній орбіті? Я не хочу, щоб два мільярди тон нафти впали й загорілися, доки ми будемо колупатися внизу. Тут атмосфера не така щільна, щоб надійно захистити нас.
Ламберт перевірила індикатор:
— Сер, вона може спокійно висіти тут ще з рік.
— Добре. Фінанси в безпеці, ну й наші голови теж. Давайте спробуємо сідати. Готовність до польоту в атмосфері.
П’ятеро людей наполегливо працювали, кожен працюючи над своїм завданням. Джонс сидів на панелі управління пристроїв по лівому борту й спостерігав за хмарами, що насувались.
— Починаємо зниження, — увага Ламберт була прикута до одного давача. — П’ятдесят тисяч метрів. Зниження. Зниження. Сорок дев’ять тисяч. Входимо в атмосферу.
Даллас спостерігав за власними приладами, намагався оцінити та запам’ятати десятки цифр, які постійно змінювалися. Запорукою міжзоряних подорожей було шанування приладів, залишаючи всю важчу роботу на «Матір». А от політ в атмосфері — це зовсім інше. Тут вже працювали пілоти, а не машина.
Днище зорельота торкнулося брунатних та сірих хмар.
— Обережно. Унизу виглядає негарно.
«Як це схоже на Далласа», — подумала Ріплі. Десь унизу, у брунатно-сірому пеклі інший корабель благав про допомогу, використовуючи регулярний, нелюдський і страхітливий екстрений виклик. Ця планета була взагалі невідомою. Це означає, що всі метеорологічні особливості, ґрунт та інше доведеться вивчати з нуля, а для Далласа це було просто «негарно». Їй часто спадало на думку, чому такий компетентний капітан змушений керувати якимось рядовим кораблем типу «Ностромо».
Якби Ріплі могла читати думки, то відповідь би її здивувала: йому це подобалося.
— Координати вертикального зниження розраховано та введено. Незначне коригування курсу, — доповіла Ламберт. — Наведення завершене, знижаємось по курсу. Зафіксували, летимо по прямій.
— Прийнято. Як метеоумови внизу можуть вплинути на допоміжні двигуни?
— Поки що все добре, сер. Доки ми не зануримось у ті хмари, нічого певного сказати не можу. Сподіваюся, ми зможемо крізь них пробитися.
— Непогано, — Даллас похмуро подивився на індикатор і натиснув кнопку. З’явилося нове значення, яке його більше порадувало. — Дай мені знати, якщо воно зміниться.
— Добре.
Буксир занурився в зону хмарності. Навколо на екранах зображення помутнішало. Але прилади працювали справно. Зореліт тричі підкинуло, а потім рух у густій поволоці темних хмар тривав без особливих проблем. Те, з якою легкістю вони зробили цей маневр, свідчило про відмінні навички штурмана Ламберт і пілота Далласа.
Втім, це тривало недовго. Зореліт потрапив у повітряний потік, який почав його штовхати.
— Зона турбулентності, — Ріплі напружено працювала на панелі управління.
— Увімкни навігаційні та посадочні ліхтарі. — Даллас вдивлявся крізь вихри на екранах. — Можливо, щось ми зможемо побачити.
— За таких умов ніхто не зробить це краще, аніж прилади, — сказав Еш.
— Авжеж, я не зможу їх замінити. Усе ж хотілося б щось і бачити на власні очі.
На днищі «Ностромо» загорілися яскраві прожектори. Вони хіба що трішки пробивалися крізь хмари, не даючи того огляду, якого так жадав капітан. Усе ж вони зробили світлішими перед тим темні оглядові екрани, а з ними й капітанський відсік. Та й на серці у всіх стало трохи легше. Ламберт уже не здавалося, що вони летять крізь чорнило.
Зі своїх місць Паркер і Бретт не бачили хмарної завіси, але відчули її. У зоні турбулентності інженерний відсік раптом втратив колишню рівновагу й дещо перехилився на бік.
Паркер стиха лайнувся.
— Що це таке? Ти чув це?
— Еге, — Бретт нервово вивчав індикатор. — Перепад тиску на повітрозабирачу номер три. Напевно, ми втратили захисний кожух, — він почав натискати кнопки. — Еге ж, так і є. Крізь забірник просочується пил.
— Вимкни, вимкни його.
— А що, по-твоєму, я роблю?
— Чудово. Тепер наш допоміжний двигун забитий курявою.
— Нічого страшного… сподіваюся, — Бретт налаштував управління. — Зараз заблокую цей забірник і увімкну вентиляцію на видув.
— Але двигун, напевно, вже пошкоджено, — Паркеру страшно було подумати про те, що можуть тверді частки, які занесло вітром, зробити із внутрішньою оболонкою забору. — Де ми в біса летимо? Це хмари чи скелі? Якщо ми не розіб’ємся, то як мінімум одержимо замикання в схемах, які на такій швидкості просто загоряться.