Його сни були досить прямолінійними і — іноді — бридкими. Коли Паркер не спав, то ретельно приховував усе це. Лише іноді він давав волю почуттям, коли гнівався або був роздратований. Паркер приховував майже весь той бруд та презирство, які проростали в глибинах його душі. Його напарники нічого не знали про те, що булькотіло та настоювалося під маскою чистої оболонки Паркера.
Ламберт не стільки бачила сни, скільки надихала інших, котрим у снах являлася. Під час гіперсну її невтомні думки були переповнені внутрішніми схемами та факторами робочого навантаження, збалансованих результатами розрахунків кількості палива. Іноді фантазії Ламберт пробивалися до її структур сну, але не настільки, щоб вразити її саму, як інших.
Паркер та Бретт часто уявляли, як їхні системи з’єднаються з її власною. Якби Ламберт колись дізналася їхні мрії про фактори навантаження та просторові суміщення, то сильно б розлютилася. Тому Паркер і Бретт тримали такі заборонені думки при собі, надійно заховавши їх у свої мрії та сни, щоб не злити Ламберт: це було б зайвим, бо як штурман «Ностромо» вона відповідала за те, аби безпечно доставити їх усіх додому, а це було найочікуванішим і найжаданішим контактом, який можна лише уявити.
Бретт значився в списку як інженер-технік. Це свідчило про те, що, хоча він був таким же розумним і кмітливими, як і Паркер, але йому бракувало солідності. Ці два чоловіки були дивною парою. Стороннім людям здавалося, що між ними немає нічого спільного, але вони без проблем співіснували й працювали разом. Запорукою їх дружби та співпраці було те, що Бретт ніколи не ліз Паркерові в душу. Технік був незворушним і флегматичним у своєму світогляді та судженнях, у той час як Паркер виділявся балакучістю та мінливою вдачею. Останній міг годинами нарікати через несправність якогось із мікрочипів, клянучи весь родовід цієї мікросхеми аж до ґрунту, в якому вперше було видобуто рідкісні копалини для її виробництва, у той час як Бретт спокійно міг зазначити: «Добре». У нього одне слово було більше, аніж просто вираз думки: завдяки цьому слову він самостверджувався. Для Бретта мовчання було формою спілкування, а балакучість він розцінював як щось ненормальне.
Нарешті, про Еша. Він був науковим співробітником, але його сни були смішними не через це. Вірніше, дивними, але зовсім не кумедними. Сни Еша були найбільш раціональними серед членів екіпажу. Вони найточніше передавали його сутність під час неспання. В них не було жодних ілюзій.
Тут немає нічого дивного, якщо знати Еша. Але ніхто з його шести напарників його не знав добре. Натомість сам Еш добре розбирався в собі. Він одразу міг сказати, чому ніколи б не став професійним сновидцем, якби йому поставили таке питання. Втім, нікому це в голову не приходило незважаючи на те, що Еш найбільше з усіх захоплювався питаннями професійного творення снів.
Геть забув про кота. Його звали Джонс. Звичайнісінький домашній, вірніше, корабельний кіт. Джонс був великим жовто-рижим котярою незрозумілого походження. Він завжди тримався незалежно. Джонс давно призвичаївся до мінливостей космічних польотів та особливостей астронавтів. Він також занурився в анабіоз. Йому снилися прості сни про теплі та темні місця й мишей, на яких діє сила тяжіння.
Серед усіх сплячих на борту він був єдиною задоволеною істотою, хоча невинним його важко було назвати.
Дивно, що жоден із членів екіпажу не був кваліфікованим сновидцем: адже в кожного з них було набагато більше часу, щоб спати, аніж в багатьох професіоналів цієї справи, незважаючи на сповільнення сну завдяки анабіозу. Необхідність зробила сон їх основним заняттям. У відкритому космосі немає що робити, окрім як спати та мріяти в морозильних камерах. Можливо, вони всі залишаться любителями, хоч завдяки досвіду й досить компетентними.
Їх було семеро. Вони спокійно спали, а їхній корабель «Ностромо» летів у пошуках жахіть.
«Ностромо» був єдиним, хто залишався при пам’яті. Зорельоту не потрібен був сон, як і консервувальна дія морозильних камер. Якщо він і впадав у подібний стан, то це було ненадовго, і зореліт швидко вмикався знову. Він працював, захищаючи своїх підопічних від смерті, що завжди чатувала напоготів за один крок від анабіозу, точнісінько як величезна сіра акула за човном у відкритому морі.
Безперервну механічну пильність «Ностромо» можна було помітити повсюдно в тиші корабля, зокрема, у м’якому гудінні й миготінні лампочок, які були проявом чутливості приладів. Вони проникали в кожен куточок корабля, щоб перевірити кожну схему та конструкцію. Зовні теж були сенсори, які моніторили пульсацію космосу й попереджали про електромагнітні аномалії.