— Гаразд, — зітхнув він, — поміркуємо по дорозі. Нас, напевно, вже чекають на ЦПУ.
Учений разом з Конструктором уже наполовину повернулися до дверей, а Генерал майже обійшов свого стола, коли несподівано знову заквилив телефон. Всі заціпеніли у тривожному передчутті нового лиха. Нарешті Генерал коротко хмикнув, кинув на апарат докірливий погляд і повільно підняв червону трубку.
— Слухаю…
— Пане генерале, — слова чергового, здавалося, загусали просто в роті, — півхвилини тому «виріб» спрацював…
— Зро-зу-мі-ло, — протягнув Генерал після короткої паузи, — зрозуміло. Зараз я підійду сам…
— Вибачте, пане генерале, — недослухавши, обірвав його черговий, — але це ще не все. На КПП номер сто п’ятнадцять залишилося двоє людей…
Напевно, нормальною людською реакцією на таке повідомлення було б відразу схопитись за голову, вигукнути щось розпачливе, зажадати негайних пояснень чи хоча б круто, від душі лайнутися, однак Генерал тільки хрипко запитав:
— Це… далеко?
— Два з половиною кілометри…
Удари грому все частіше шматували грозову прелюдію вітру за вікном і вже не привертали до себе особливої уваги, але цей звук чомусь змусив Лейтенанта підвести голову від електронних нутрощів пульта зв’язку і прислухатися.
— Ти чув, сержанте? — звернувся він за підтримкою до свого підлеглого, молодого русявого хлопця.
— Якщо ви про щось незвичайне, то ні, — знизав той плечима, кинувши на начальника здивований погляд.
Лейтенант хмикнув і спробував повернутися до роботи, проте наче якась зовнішня сила знову підвела його з-за столу і потягнула до вікна.
— Твою бабцю! — раптом аж присвиснув він і метнувся до дверей, на ходу кинувши отетерілому Сержанту: — Вертоліт падає!
Хлопець перелякано зойкнув і за мить рушив слідом, але не встиг ще Лейтенант з розбігу навалитись на двері, як приміщення легенько труснуло, і знадвору донісся дивний приглушений гуркіт.
— Розбився! — вискочивши назовні, коротко видихнув Лейтенант і завмер на місці, не зводячи очей з темного клубка диму та куряви, що здіймався вгору за два-три кілометри від них. Сержант мовчки стояв поруч і лише важко дихав.
— Треба бігти туди! — вирішив Лейтенант і вже ступив крок уперед, кидаючи погляд у бік Сержанта, однак той навіть не зрушив з місця.
— Пане лейтенанте, ми не маємо права залишати КПП! — в голосі хлопчини звучало благання.
— Ти що, хлопче, очманів?! — Лейтенант зупинився і, різко повернувшись, вражено втупився у підлеглого.
— Але ж Статут забороняє… — почав виправдовуватись Сержант, однак під пронизливим поглядом начальника розгубився і пригнічено змовк.
— До задниці мені твій Статут, коли поруч гинуть люди!! — гаркнув Лейтенант. — Гаразд! Якщо так, я біжу сам, а ти сиди тут і вчи Статут! Напам’ять! Як повернусь, попитаю!!
— Пане лейтенанте! — здавалося, Сержант зараз заплаче, та Лейтенант лише махнув рукою і кинувся бігцем до місця катастрофи.
Промчавши з півкілометра, він почав жалкувати, що останнім часом нехтував фізичною підготовкою. В ногах з’явилася слабкість, у правому боці стало легенько поколювати, а тут іще цей клятий вітер в лице, що часом стає схожим на пружну невидиму стінку! Злість на бідолаху-сержанта, що переповнювала душу якусь хвилину тому, зникла без сліду, і коли той через кількасот метрів з’явився поруч і на ходу простягнув ремінь з кобурою, Лейтенант озвався навіть дещо винувато:
— Спасибі, сержанте!.. Зброю не можна залишати в жодному випадку… А загалом ти також маєш рацію… Статут потрібно шанувати… але в житті бувають… особливі обставини…
Вітер жбурнув у обличчя перші, ще дрібні краплини дощу, і водночас у повітрі з’явився легкий запах горілого. Це мимоволі змусило обох прискорити біг, хоча Сержанту все давалось явно понад силу. «Він боїться, — подумки зауважив Лейтенант, — він шалено нажаханий тим, що незабаром побачить».
А картина, яка вимальовувалась у них перед очима, і справді була не вельми приємною. Понівечений, сплющений з носа та боків корпус темнів рваними дірками вікон та ілюмінаторів і брудними плямами закіптюженої обшивки, неподалік хвостова частина з обламаними лопатями гвинта здіймалась над степом, наче корма чудернацького судна, затонулого на мілині, а довкола — якісь шматки металу, пластмаси, гуми, уламки скла та масні плями. І ще подекуди — тьмяні язики полум’я, які, здавалося, лижуть голе залізо, сердито сичачи під першими рясними цівками дощу.