До мети залишалося зо дві сотні метрів, коли до специфічного букета запахів, що доносився вітром з місця катастрофи, додався новий відтінок. Сержант зненацька розпачливо застогнав та, закривши обличчя руками, різко спинив ходу, і Лейтенант помчав далі сам.
Йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб усе зрозуміти. Тим хлопцям, що були у вертольоті, не могло допомогти вже ніщо. Лейтенант постояв трохи біля спотвореного фюзеляжу, бездумно дивлячись на пошматовані двері, важко зітхнув і став озиратись у пошуках Сержанта. А той непорушно завмер віддалік і невідривно дивився на якийсь невеличкий темний предмет, у котрому тільки зблизька можна було розпізнати відірвану по лікоть людську руку. Сам її вигляд і нудотний запах паленого м’яса майже фізично відштовхували геть, але щось іще сильніше не дозволяло хлопцеві навіть поворухнутись.
— Ходімо, сержанте, — обійняв його за плечі Лейтенант, — наша поміч тут уже нікому не знадобиться.
Хлопець повільно відвів погляд від руки і втупився у начальника широко розплющеними очима, в яких застигла складна суміш недовіри, подиву, розпачу, жаху і ще бозна-чого. Зараз він дуже скидався на несправедливо скривджену дитину, і Лейтенант навіть відчув щось схоже на розкаяння…
Несподіваний спалах блискавки був настільки сліпучим, а удар грому прямісінько над головою настільки оглушливим, що Лейтенант так і не збагнув, чи то справді над степом пронісся короткий дивовижний звук, який неможливо навіть описати словами, чи це просто відізвався у вухах потужний грозовий розряд. Чисто механічно він повернувся до Сержанта за допомогою, але тут же зрозумів приреченість свого наміру.
— Ходімо звідси, сержанте, — повторив він, — треба повідомити про катастрофу на сто сьомий.
Хлопець, все ще перебуваючи в трансі, відповів йому каламутним поглядом, і Лейтенант, жорстко скомандувавши: «Сержанте, за мною… бігом руш!», пустився підтюпцем у напрямку сусіднього КПП.
Дорогою він намагався нічого не думати, і це вдавалось йому без особливих зусиль, але позбутись гнітючого душевного стану було вже понад людські сили. І коли неподалік від мети чомусь виникло підсвідоме відчуття тривоги, Лейтенант не звертав на нього уваги доти, аж поки в голову блискавкою не вдарило: «Всюдихід!».
Невеличка вертлява автомашина зникла зі свого постійного місця біля КПП номер сто сім. В принципі у цьому не було чогось надто незвичайного, але якась потужна хвиля підхопила Лейтенанта і понесла вперед з максимально можливою швидкістю. І коли він одним стрибком подолав п’ять сходинок, штовхнув незачинені двері й опинився у приміщенні, в животі щось раптом обірвалося: на КПП не було нікого!
Сержант з’явився за кілька секунд і, недовірливо роззирнувшись довкола, протягнув:
— А-а… де ж наряд?
Замість відповіді Лейтенант кинувся до пульту і став гарячково тиснути на кнопку виклику чергового по Кільцю. Пройшло десять секунд, півхвилини, хвилина, друга, але індикатор зв’язку так жодного разу й не блимнув, і невеличка зелена лампочка продовжувала самотньо горіти на панелі.
— Пане лейтенанте, що все це означає? — Сержант, здається, вже прийшов до тями.
— Лише одне, — Лейтенант повільно повернувся до нього, — що на всьому Середньому кільці зосталися тільки ми з тобою.
— Але чому?!!
Лейтенант мовчки здвигнув плечима.
— Не знаю. Треба зачекати до завтра.
— Як?! Ви хочете залишитися тут?!!
— А в тебе є інші пропозиції? — Лейтенанта трохи спантеличила така реакція хлопця. — Маєш бажання ночувати в полі під дощем?
— Пане лейтенанте, ми повинні негайно залишити Кільце, як і всі решта! Невже Ви думаєте, що вони зробили це без достатньо поважних причин?!
— Але ми можемо спуститися в підвал, там цілком безпечно. Та й, зрештою, куди, в якому напрямку нам іти?
— До Зовнішнього кільця, куди ж іще?! Я підозрюю, що щось не склалося з черговим випробуванням, і вони евакуювали все наше Кільце! Пане лейтенанте, нам не можна гаяти час!!!
В очах Сержанта з’явився дивний блиск, однак Лейтенанта переконало інше: слова хлопця не позбавлені сенсу.
— Гаразд, — сказав він, — ходімо!
Вони вийшли, якусь мить повагались, чи варто розблоковувати та відчиняти ворота, але врешті просто перелізли через них і зачвалали по дорозі. Сержант час від часу робив спроби прискорити крок, однак Лейтенантова незворушність охолоджувала його пориви значно ефективніше, аніж водяні потоки, що лилися згори. А самого Лейтенанта з такою ж періодичністю охоплювало роздратування від думки, що він піддався панічним закликам підлеглого і замість того, щоб сидіти в сухому підвалі КПП, мусить плентатись під дощем невідомо куди. Довкола повільно густішали сутінки, потім стемніло зовсім, а вони продовжували йти вперед, швидше інтуїтивно відчуваючи, аніж бачачи один одного, і поступово з головою занурювались у власний невеличкий світ, котрий мав усе менше й менше спільного з реальністю.