— Справді, цілком нормальний кущ, — Лейтенанта охопило те ж саме незрозуміле в їхньому становищі радісне почуття. — Очевидно, якраз у цьому районі проходить межа зони забруднення.
На якусь мить в його голові промайнула думка дорікнути Сержанту за вчорашнє, та Лейтенант одразу ж відкинув її. Натомість, бачачи, як хлопець зірвав дивом уцілілу в такому місці ягідку і квапливо несе її до рота, вже приготувався застерегти товариша, але раптово сам відчув таке нездоланне, тваринне відчуття голоду, що аж здивувався, як це міг раніше його не помічати.
— Послухай, сержанте, ти не хотів би трохи перекусити? — обережно поцікавився він.
Той важко зітхнув і підняв на Лейтенанта страдницький погляд.
— Питаєте…
— Тоді ходімо що-небудь пошукаємо.
Вони повернулись до приміщення, зайшли в кімнату відпочинку і тут же радісно зойкнули. Безперечно, наказ про евакуацію застав наряд за вечерею! По всьому столі в цілковитому безладді лежали ложки, кварти, шматки хліба, фляги та бляшані баночки сухого пайка. Правда, переважна більшість із них виявились розкритими і навіть розпочатими, але вдавати зараз надто культурних людей було вже понад силу, і обидва без зайвих церемоній взялися за сніданок. В одній із фляг Лейтенант відшукав залишки домашнього вина та, іронічно хмикнувши, по-братськи поділився знахідкою з товаришем.
— Дивний якийсь присмак у цієї каші, — озвався Сержант через деякий час. — Ще ніколи не відчував такого.
— Однак це не зашкодило тобі ум’яти цілих три звичайних порції, — засміявся Лейтенант, котрий сам упорав аж ніяк не менше і теж звернув увагу на той незвичний смак.
Покінчивши зі сніданком, вони кілька хвилин посиділи мовчки, обважніло поспиравшись ліктями на стіл, і раптом, посміхнувшись один одному, ще трохи розпустили ремені.
— Ну що, сержанте, — промовив нарешті Лейтенант, — треба рухатись далі. Думаю, найкраще йти від нашого КПП ґрунтовою дорогою, яка веде до Зовнішнього кільця. Ти як на таке дивишся?
— Цілком погоджуюсь, — закивав головою Сержант.
Вони позбирали залишки продуктів у зроблений із якоїсь шматини клунок, домовились по черзі нести його і попрямували до виходу. Дорогою до свого КПП обидва старанно відводили погляд від того місця, де вчора сталася катастрофа, але водночас підсвідомо тягнулись до вузенької смужки чагарників, які росли неподалік. І лише переконавшись, що кущі тут уже цілком звичайні, повеселішали і відразу прискорили крок. Діставшись сто п’ятнадцятого, звично перелізли через ворота, що, правда, коштувало Лейтенанту тріснутої на спині сорочки, а Сержанту — розідраних у найделікатнішому місці штанів, і рушили далі ледь помітною ґрунтовою дорогою.
Як не намагався Лейтенант якнайменше думати про все, що трапилося з ними, все ж таки ніяк не міг пересилити себе. Легкий, майже безтурботний настрій кудись щез, наче й не бувало, і думки тепер постійно кружляли навколо катастрофи та загадкової евакуації Середнього кільця. Можна ще здогадуватися, чому їх не забрали з незавершеного і тому, швидше за все, забутого об’єкта, але чому не розшукують зараз, коли їхню відсутність, без сумніву, виявили, а сама небезпека локалізувалась, було абсолютно незрозуміло. Сержанту, судячи з його вигляду, теж дошкуляли подібні думки, а крім них іще й немилосердно палюче сонце, і він раз у раз облизував пересохлі губи. Десь удалині з’явилась і почала рости рівненька смужка лісопосадки, і Лейтенант вже став уявляти собі майбутній відпочинок та півфляги води, коли праворуч несподівано виявився неширокий рівчак.
— Чорт забери, тут же за картою — струмок! — згадав Лейтенант, плеснувши себе рукою по стегну.
Разом із Сержантом він кинувся до потічка, занурив спраглі вуста у воду і пив, пив доти, аж поки не почув виразне:
— О Господи!
Сержантів голос промовив це таким тоном, що Лейтенант рвучко підняв голову і… враз завмер. На протилежному боці потічка, де під берегом витикалися з води ріденькі зелені кущики, його погляд виявив деталь, від якої по спині забігали холодні мурашки: те, що свідомість звично сприйняла за осоку, було чимось трохи іншим. І не просто іншим — чужим.
— Сержанте, — промовив він охриплим голосом і закашлявся. — Сержанте, — продовжив по хвилі, — це якась помилка. Он росте лісосмуга, там все повинно бути гаразд.
Однак сам Лейтенант не вірив у власні слова ще від початку, і кожен крок, який наближав дерева, все міцніше утверджував його в думці, що ніякої помилки немає. І коли це стало очевидним і незаперечним фактом, він раптово втратив останні сили і беззвучно повалився у траву, а Сержант, впавши поруч, забився в істеричних риданнях.