«Яка ти могутня і загадкова, Мати-природо, — повільно пройшла крізь свідомість перша оформлена словами думка. — Яка ти милосердна і водночас жорстока до своїх дітей». Відчуваючи в собі цілковиту спустошеність, Лейтенант сів, озирнувся довкола і поплескав по спині нерухомо застиглого Сержанта.
— Нерви, хлопче, нерви… Ми з тобою були напруженими, як два зведені курки… Але ж це все ще нічого не означає, адже нам невідомі ні розміри, ні форма району забруднення. Не розумію, чому ми раптом вирішили, що тут повинно бути чисто…
Сержант продовжував лежати, зовні ніяк не реагуючи на слова Лейтенанта, і той, усміхнувшись, несподівано запитав:
— Послухай, сержанте, а як тебе звати?
Хлопець заворушився, повільно сів і лише тоді неохоче відказав:
— Віктором.
— Віктором… Якщо мені не зраджує пам’ять, у древніх римлян це слово означало «переможець». Чи не так?
Сержант понуро кивнув головою.
— Ось бачиш, а ти вже зовсім розкис. Вище носа, Вікторе, ми повинні перемогти…
— Пане лейтенанте, — перервав виховну роботу Сержант, — давайте повернемось назад…
Лейтенант розуміюче зітхнув, і вони рушили у зворотний шлях. Йти чомусь поступово ставало все важче та важче, однак лише тоді, коли на обрії з’явилась крихітна плямка КПП, Лейтенант нарешті зрозумів причину.
— Хотів би я знати, якою це гидотою нас облило? — процідив він крізь зуби. — Не знаю, як ти, Вікторе, але я буду роздягатися.
Спроба зняти сорочку закінчилась гучним розриванням тканини, і Лейтенант, круто лайнувшись, ледве придушив у собі бажання пошматувати решту самому. Штани, щоправда, особливого опору не виявили, і він залишився в самих трусах, які просто незручно було скидати, та мокасинах, котрі поки що не дошкуляли. Сержант якось механічно повторив дії старшого товариша, але не зронив при цьому жодного звуку.
Незабаром вони дістались до КПП і, черговий раз перебравшись через ворота, зупинились як вкопані.
— Боже мій, сержанте, тут хтось був! — Лейтенанту аж забило дух, коли він побачив на землі сліди недавнього візиту. — Клянусь, це прилітали за нами!
Сержант, вигукнувши щось малозрозуміле, кинувся до КПП, однак, ясна річ, там не було вже нікого.
— Пане лейтенанте, а може, нас зараз шукають на сто сьомому?!
Навряд чи ще коли-небудь в житті вони так бігли, відчуваючи всім своїм єством, як багато поставлено на карту. І коли на КПП номер сто сім їх зустріла пустка, теж позначена слідами нещодавнього перебування рятувальної команди, двоє невдах не стримались і заплакали: Лейтенант беззвучно, в душі, а Сержант — явно, хоч і тихенько.
— Ну що, Вікторе, рушаймо? — Лейтенант підвівся з бетонної сходинки і кинув скептичний погляд на зроблену із сорочки набедрену пов’язку, яка надавала йому доволі екзотичного вигляду. Треба тікати, якнайшвидше тікати звідси, з цього пекельного, проклятого Богом місця, де кояться речі, недоступні для розуміння нормальною людиною.
І річ тепер зовсім не в дивній поведінці одягу чи ременів. Бо то вже не жарти, коли лезо позиченого на сто сьомому ножа, яким чомусь ніяк не вдається відкрити бляшанки, після невдалої спроби впивається в палець і не залишає на ньому жодного сліду, наче дерев’яне. Або коли в кобурі замість пістолета виявляється якийсь чудернацький предмет, котрий невідомо як брати в руку, не говорячи вже про те, як із нього стріляти. І спробуй після цього так просто, як учора, відмахнутися від нав’язливої думки, що сама будівля КПП, та й не тільки вона, трохи деформувалась.
— Досить нам комбінувати. Підемо без всяких хитрощів у протилежний бік, до Внутрішнього кільця, там-то вже мусить бути чисто. Якщо й на цей раз я помилюся, можеш мене нагодувати тією гидотою.
І знову — дорога. Над головою — розпечене сонце, під ногами шурхотить дрібненький гравій, а навкруги, куди не кинь оком, — безкрайній степ, укритий вигорілою травою. Ось ліворуч якийсь кущик, найзвичайнісінький, без жодних аномалій, але серце продовжує байдуже стукати в усталеному ритмі. Крок лівою, крок правою, непомітне для ока зміщення Сонця, і знову: лівою, правою… У голові замість глибоких роздумів порожньо, в душі — цілковита відсутність будь-яких бажань, — все потонуло у в’язкій сонливій байдужості, котра межує з приреченістю. І навіть лісочок, що виникає попереду, невеличкий, але доволі пристойний для цієї місцевості, не викликає спочатку аніякісіньких почуттів, і лише згодом десь у глибинах свідомості зароджується тривога, яка поступово переходить у холодний паралізуючий страх. Він стискає нутрощі своєю безжалісною рукою, обвиває ноги невидимими путами, приковує погляд до землі і всіма силами відтягує, віддаляє вирішальну мить. І коли вона все ж нарешті настає, світ в очах раптово темніє, а з горла рветься відчайдушний крик: